"Виділяють мільйон євро на млин" – як рятують столітні вітряки

9

Найдавнішими засобами для подрібнення злаків були зернотерки. Це два пласкі камені. На один насипали зерно, а іншим шурували по ньому. Вони з'явились 30-40 тис. років тому. Зернотертки змінили ручні млинки – у вигляді круглих жорен – це більш обтесані камені у формі кругів, які складені один на один. Нижній – закріплений до якоїсь основи, а верхній - рухомий. В центрі з'єднані залізним прутом. Їх винайшли 2 тис. років тому в Римській імперії. З тих пір людина молола зерно і думала над вдосконаленням жорен. Зробили їх більшими і приводили в рух мулами, ослами чи кіньми. Вони ходили по колу і крутили колесо сполучене з жорнами. Це дозволило безперебійно день і ніч отримувати борошно. 1,2-1,5 тис. років тому на основі жорн почали будувати млини, які працювали від води та вітру. Для них потрібні були складніші конструкції над якими вже працювали інженери.

Млини перейшли до нас із Європи. До ХVI ст. про них немає достовірних даних. Перші згадки припадають на добу Гетьманщини - ХVII століття. Масово почали будувати через 100-150 років - почався розквіт млинарства. Поширені були два типи конструкцій, спочатку – голландська, пізніше - німецька. У голландського типу вітряка весь каркас стоїть нерухомо, а повертається лише башта з крилами згори – щоб підлаштовуватись під вітер. У німецького вітряка вся будівля рухома.

Найбільша кількість млинів перебувала у власності великих землевласників-магнатів. Ярема Вишневецький мав більше 420 млинових кіл. Розповсюдженою була оренда та суборенда. Орендарями зазвичай були шляхтичі. Вони здавали їх міщанам або селянам, які професійно займалися млинарським промислом. Володіла млинами і козацька старшина. У переписних книгах Стародубського полку за 1666 рік зафіксовано, що понад 64% млинів належали магнатам, 18% - козакам, 10% – монастирям, 3% - селянам, 2% – ратушам.

Вважали, що там живе нечиста сила. Для людини, яка не мала уявлення про механіку – це було щось від чорта. У народних віруваннях про такі машинерії не йшлося, тому їх боялися. З часом, мельники стали користувався особливою повагою громади. Відрізнялися статусом від звичайних людей. Їх слово було законом і ніхто не брався сперечатися і боялися сваритися.

Власником була людина, яка мала якийсь капітал. Побудова млина обходилася дорого, не кожен міг собі дозволити. Матеріал звозили по кілька років. Найкоштовнішими були жорна.

Використовували камені діаметром від 80 см до 1,5 м. Товщина верхнього – бігуна – досягала 60 см, а нижнього – лежака – не перевищувала 15 см. Верхній камінь мав важити у півтора рази більше. Гарний млиновий камінь повинен бути без тріщин, шорсткий та пористий. Їх виготовляли селяни-кам'янотеси із шматка породи. У більшості випадків їх робили з кількох частин – з'єднували будівельними розчинами чи гіпсом. В Україні мало видобували потрібне для цього каміння. Тому їх возили з Європи. Поступово селяни навчилися виготовляти камені штучно - із дрібного щебеню і корунду, кварцу та кремнію. Перемішували із розчином із магнезиту, хлористого магнію, рідкого скла та соляної кислоти. Заливали у дерев'яну форму і після застигання отримували млиновий камінь високої якості.

Продуктивність вітряків рахували по кількості пар каменів – посадів. В Україні були переважно однопосадні, рідко – дво- чи трьопосадні.

Якщо хтось до них привозив зерно, то за помол брали четверту частину борошна. У жнива мірошник міг дивитися на поле і думати: "Кожна четверта копа – моя". Він не засівав, не жав, а лише молов і продавав свою долю. На виручені кошти міг будувати нові млини або вдосконалювати існуючі. Найбільше працювали в жнива, але приймали зерно й протягом року. Водяні млини погано функціонували взимку, бо річки підмерзали. Вітряні могли діяти, але залежали від погоди.

 

З часом побачили, що на млині можна заробляти не лише борошном. Водяний млин в селі Юнашки Погребищенського району Вінницької області збудували на початку ХХ століття коштом Олександра Сувчинського. Пана полонила краса цих місць і він збудував літню резиденцію та багатофункціональний млин зі ставком. Молов до 10 тонн зерна та робив 8-10 центнерів олії за добу. Мав січкарню для соломи та циркулярку для розпуску дерев'яних колод. З'їжджалися люди з усіх довколишніх сіл. У 1920-х роках забезпечував освітлення жителів села. Згорів в листопаді 1967 року.

Якогось стандарту на українських землях не було. Кожен господар додавав свої дрібні покращення. Матеріал будівлі млина різниться по регіонах: у степу – муровані та дощані, на Чернігівщині чи Сумщині – зруб. Технології залишалися європейськими. Яскравий приклад – голландський вітряк селянина Кузьми Дриги у селі Пустовіти Миронівського району на Київщині. Господар деякий час працював у Голландії мірошником. У 1902-му повернувся і збудував млина за тамтешньою технологією. Закопав 15-метрового стовпа. По тіні від нього проводив креслення і розрахунки по землі. Насип для вітряка наносили всім селом. Щоб не просідав, трамбували його вечорами. Наймали музиків і влаштовували танці. Люди везли молоти збіжжя з Кагарлика та Богуслава – за 23-27 км. В млинах все було заставлене мішками, адже чекали коли подме вітер - щоб закрутились крила вітряків. У 1926 році Дрига помер. Його сина розкуркулили і вислали за Урал. Вітряк хотіли спалити або розібрати, але місцеві мешканці захистили будівлю. У минулому році відреставрували його за кошти місцевих підприємців.

На 1910-1920-ті до початку колективізації. На той час лише у Київській губерній – теперішні Київська, Черкаська, частини Вінницької та Житомирських областей, нараховували понад 25 тис. вітряних млинів. Близько 8 тисяч було на Черкащині. Сьогодні з них залишилося 9 вітряків.

Вітряні, бо вони досить потужні. Могли перемолоти велику кількість збіжжя. Працювати навіть при легенькому вітерці. Якщо він сильно дув, то доводилося повертати – щоб крила не зламалися. Ще були конструкції, у яких виймали дощечки із крил – тоді на млин не було тиску. У деяких вони були обтягнуті щільною брезентовою тканиною. То її під час сильного вітру знімали. Хазяїн мав слідкувати за погодою цілодобово, щоб вберегти вітряк. Міг жити із сім'єю у одній кімнаті млина, або мав поблизу хату.

Так, це почало відчуватися у ХІХ столітті – коли у широкий вжиток увійшов паровий двигун. Найвідомішим був паровий млин на Подолі в Києві, який існував у 1857-1920 роках. Його заснував купець Андрей-Анс Глезер з Курляндії (тепер територія Латвії. – Gazeta.ua). У 1870-му він перейшов у власність "цукрового короля" Лазаря Бродського. У жовтні 1891 року через займання підшипника в зерноочисному відділенні сталася пожежа. Для відбудови Бродський створив акціонерне товариство. Новий головний корпус став п'ятиповерховим, розташувався на розі Набережно-Хрещатицької вулиці та Боричевого узвозу. За ним побудували парове й машинне відділення, а на Боричевому узвозі – цегляний елеватор з трьома дерев'яними вежами. Підприємство стало одним з найбільших у Російській імперії. У 1904-му Лазар Бродський помер і акціонерному товариству присвоїли його ім'я - "Товариство парового борошномельного млина в Києві "Лазар Бродський". Через 2 роки він майже повністю згорів. Пожежа була настільки сильною, що пароплави з пристані відійшли до Труханового острова. Постраждала стайня станції поштових диліжансів, що були на іншому боці вулиці. Підприємство було застраховане в шести різних товариствах і відразу ж почалися відновлювальні роботи. Труба парової машини диміла на весь Поділ. В 1912 році його почали обладнувати дизельними двигунами. Остаточно добили вітрові та водні млини – електродвигуни. Після електрифікації сіл у кінці 1960-х, вони почали різко занепадати.

Хліб продовжують пекти із борошна і зерно треба якось молоти. При дорощанні електрики та палива – водяний млин економічно вигідний. Вода біжить постійно та безкоштовно. Старі млини просто покращують сучасними деталями. Вони зберігаються і приносять користь.

У моєму рідному селі Івківці Чигиринського району на Черкащині стояв вітряк, який розвалювався. У 2007 році був лише перекошений каркас і дах. Я захотів його відновити. Отримав гранд від громадської організації "Молода Черкащина" – 4 тисячі гривень. Вистачило на дошки. Ще трохи назбирав у благодійників. Домовився із селянами відновити вітряк. Зробили стіни і дах. Найскладніше було із механізмом, бо толком він ніде не описаний. Знайшов тільки згадку, що у селі було 27 вітряків. Ми рятували останнього з них. Шукав запчастини, а мені кажуть: "Тут якісь під тином лежали, але ми на метал здали". Обшукав всю область і марно.

Побачив, що млини нікому не потрібні. Ніхто не дбає про них і науковці майже досліджують. Я працював викладачем в Черкаському університеті і запропонував зробити міжнародну наукову конференцію "Історія українського традиційного млинарства". Відгукнулися дуже багато людей із всієї України, також приїхали науковці із Голландії, Німеччини і Данії. Після конференції заснували Українську млинологічну асоціацію. Вирішили привернути увагу, сприяти відновленню млинів, охороні та популяризації. Створили сайт та журнал про млини.

Байдужість людей. Не вбачають в них ніякої цінності. Помалу розтягують на будматеріали чи металолом. У селі Горобіївка Канівського району Черкащини був випадок, що діти бавилися сірниками у млині й спалили. Потрібно взятися за охорону.

У Голландії та Данії стоять млини по 300-400 років. Вони досі працюють, бо їх бережуть і підтримують в гарному стані. Вони порослі мохом, але працюють. Поруч живуть родини, які їх доглядають. Реставрують по графіку, на це оформлюють солідну страховку. Виділяють мільйон євро на млин, у нас й про мільйон гривень мови бути не може. Популярна наука – млинологія. Люди захищають величезні наукові роботи та знімають програми. У нас першу дисертацію на подібну тему захистила Олена Жам із Переяславського університету в цьому році.

Порахувати важко. Облік не вівся і їх щороку стає менше. У 2009 році на Черкащині було 16 вітряків, зараз – 9. Чотири вітряки рахувалися пам'ятками місцевого значення – вже всі впали. Коли привертаємо увагу до конкретного млина, то знаходиться хтось із місцевих небайдужий. Це може бути керівник фермерського підприємства, місцевий бізнесмен чи родич мірошника, який хоче реставрувати і зберегти пам'ятку.

Мало вітряків мають інформацію про те, хто і коли збудував їх. Дуже добре, якщо є ще старожили. Вони переказують хоч щось про споруду. Іноді на будівлях знаходимо якісь цифри, але це може бути дата добудови, перебудови чи ремонту. Та й не всі вони збудовані з найякісніших матеріалів. Тому не можуть стояти довго без ремонту – максимум 100-150 років.

У нас до цього доходить. На Черкащині родина Халахурів купила старий водяний млин у селі Коржва Уманського району. Зараз його відновили, почали працювати – мелють борошно, проводять екскурсії. Це місце уже обросло певною туристичною інфраструктурою.

Працюємо над ідеєю створення національного парку вітряків - зберемо усі типи в одному місці. Має бути не менше 9 млинів із Черкаської області. Раніше був проти такого, виступав за збереження ідентичності, але побачив, що ці будівлі дуже швидко руйнуються. Зараз ведемо переговори про територію, де розташуємо вітряки. Шукаємо гарно збережені зразки та інвесторів.