У 1947 році до письменника Віктора Некрасова, що гостював у Москві, під'їхав автомобіль – чорний ЗІС. Киянина Некрасова щойно оголосили лауреатом Сталінської премії за роман "В окопах Сталінграда".
– Прошу, – сказав військовий у формі.
Мовчки привезли в Кремль. Завели просто в кабінет Йосипа Сталіна.
– Я мав би боятися, бо зайшов у кабінет найбільшого вбивці в історії людства, – згадував письменник. – Однак страху не було.
– Знаєш, чого я тебе запросив? Бо задниця в мене болить, – сказав Сталін. – Всі її вилизують, а ти не став. Лише раз згадав прізвище Сталіна в романі.
Диктатор посміхнувся й показав чорні негарні зуби.
– Якщо ти увечері вільний, запрошую тебе в гості на дачу. Винця вип'ємо. В мене хороше, ще государевих підвалів.
В розмові радянський вождь жодного разу не обізвав останнього царя "Миколкою" чи іншим образливим словом. Лише "государ".
– Слабенький государ був. Росії не такого треба.
Увечері Сталін і Некрасов пиячили на дачі в підмосковному Кунцево. Їли карський шашлик із соусом сациві. Пили грузинські вина.
Зайшла служниця – баба росіянка.
– Ще раз підсунеш мені замість шашлика курку – відправлю, сама знаєш куди, – пригрозив диктатор.
– Та знаю, знаю, – огризнулася стара.
Сталін запропонував тост.
– За того, хто довів до перемоги!
Випили.
– Погарячкував я. Розстріляв Якіра. Залишилися Будьонний, Тимошенко й цей мудило Ворошилов. А їм не армію, а батальйон довірити не можна.
Вождь помовчав. Потім оголосив, що завтра вихідний – полетять до Біловезької пущі зубрів стріляти.
– Письменники нинішні – лайно. Не те, що Булгаков і Платонов. Я на "Білу гвардію" разів десять ходив. Бабеля Будьонний згноїв. За те, що Кінну армію не так зобразив.
Піднявся, попрощався і пішов спати. Письменнику постелили на кушетці у великій кімнаті. Вночі Некрасов прокинувся від того, що хтось сів у нього в ногах. Глянув – Сталін. У руках півлітра горілки. Сам у штопаній на ліктеві піжамі.
– Не спиться, капітан. Криваві хлопчики в очах.
Приніс дві склянки і тарілку огірків. Пили. Десь під ранок з'явилася баба-служниця.
– Не пийте. Забалуєтеся, почнете гостя ображати.
Сталін не звернув уваги.
– Народ російський любить царя-батюшку. Самодержця. А що? Оголошу себе Царем Польським, князем Фінляндським, еміром бухарським і ханом казанським. Або гетьманом усієї України. Булаву мені вручатимете. Келих (це слово вождь сказав українською) піднесете. Скажіть Микиті, хай булаву шукає.
Зробив паузу.
– Ти де живеш? У комунальній квартирі? Сталінський лауреат?
– Микито, – набрав телефон Хрущова. – Зараз котра година? Дев'ята? Щоб о дванадцятій був у мене.
– Таємницю тобі довірю, – звернувся до письменника. – Щоденник веду. Колись умру – тобі віддадуть. Але не зараз, згодом. Скажеш кому – язик вирву.
Віктор злякався. Приємний дідусь в одну мить перетворився на кровожерного дракона.
О 12 в двері постукали.
– А, Лис Микита! Горілки привіз. Що, не здогадався? Покараємо.
Хрущову налили чарку. Він ніяк не міг випити, бо тремтіли руки.
– Руки чого тремтять? Налий другу.
Друга пішла легше. Сталін вийшов у туалет.
– Не знаєте, чого він мене викликав? – спитав Микита Сергійович у письменника. – Що заради булави на пам'ятнику Хмельницькому? Так ми це миттю приберемо.
Далі пили і їли. Домовилися збудувати Некрасову особняк не гірший ніж у Корнійчука. Хрущов танцював гопака. Потім зображував боротьбу з ведмедем.
Згодом з'явився Берія із таємною доповіддю.
– Ти чого зиркаєш на письменника, – спитав вождь. – Теж мені Малюта Скуратов! Салтикова-Щедріна читав? Гайда читати. Потім розкажеш мені. Марш звідси!
Тим часом Хрущов приліг на кушетку. Сталін підійшов упритул і вдарив його ногою.
– Чого розлігся? Сталін тебе викликав, а ти слину розпустив.
У Хрущова справді щось побігло із рота.
– Встань, струнко, що там в Україні, доповідай.
На Микиту Сергійовича сумно було дивитися.
– Розгрібаємо завали на Хрещатику, – сказав несміливо. – Тичина ось вірша склав: "Сестричку, братику, попрацюй на Хрещатику".
– Нащо мені твій маразматик Тичина! Ти цифри давай. Що там у промисловості? Зберися з думками.
За хвилину Хрущов дістав із бокової кишені піджака кілька папірців. Почав упевнено читати. Сталін посміхнувся письменнику.
– Бачиш? Керує 50-мільйонною республікою, а всі цифри в боковій кишені.
Некрасову захотілося сказати тост. Він згадав, як солдати в окопах Сталінграда мріяли дістатися до ставки Гітлера й нагадити йому на стіл.
– Вип'ємо за тих солдатів!
Тим часом Хрущов побіг за черговою пляшкою.
– Ти дуже хитрий. Але потрапив у халепу, – у голосі Сталіна зазвучали металеві нотки. – Сталін що, по-твоєму, не брав участі у війні?
Письменник похолов.
Вождь розійшовся.
– Гітлер дурень був. Якби разом воював проти Черчиллів і Рузвельтів – ціни б йому не було. Ми би поділили весь світ. Але ж дурень. Однак почав гарно. Забрав Саарську область, Австрію, Чехословаччину. Остаточно вирішив "єврейське питання". Усіх цих торгашів і хапуг знищив.
Некрасов не вірив своїм вухам.
– Але ж це чистий антисемітизм. По вашому Ейнштейн хапуга?
– За Ейнштейна не скажу, але Каганович – точно.
– Микито, – звернувся до Хрущова, що якраз повернувся з горілкою. – Ти мені скажи. Каганович злодій?
Хрущов мовчки розлив горілку.
– Кажи!
Микита не міг із себе витиснути жодного слова.
– А давайте вип'ємо за лейтенанта Фарбера, – запропонував Некрасов.
– Не знаю такого.
– А марно. Командир 5 роти, 1047 полку, 284 дивізії.
"Сталін подивився на мене так, що я зрозумів – зараз кінець", – писав згодом Віктор Платонович. "Потягнувся до телефонної трубки".
– За таке знаєш, що буває? – сказав він так, ніби кожним словом забивав цвях. - Не знаєш? Так ось, узнаєш. Берію до мене!
Виникла страшна пауза. Мовчали й не рухалися всі: Сталін, Хрущов і Некрасов.
"В очах Сталіна спалахнули червоні вогні, як у кішки вночі", – згадував письменник. "За його спиною відчинилися й зачинилися двері. Я зрозумів, що це кінець. Випив залпом склянку горілки. У вухах задзвеніло. Все сильніше. Я упав. Склянка покотилася підлогою. Ніби крізь сон почув:
– Слабенький хлопчина попався. А я ще з ним на брудершафт випити хотів.
Далі письменник провалився у небуття. Очуняв у готелі.
У 1947 році Віктор Платонович Некрасов витратив усю Сталінську премію на купівлю інвалідних візків для ветеранів війни. У 1969 написав листа на захист В'ячеслава Чорновола. За три роки його виключили із КПРС. У 1974 його змусили покинути СРСР. Жив у Франції. Помер у 1987 році й похований на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем.
5 
1
Коментарі