У Києві перше таксомоторне товариство виникло 1913 року. Мало 20 іномарок: "форди", "доджі", "кейси".
Проїзд оплачувався за показниками спідометра: перша верста в машині 1-го класу (на трьох і більше пасажирів) коштувала 50 коп., а кожна наступна – 30. В автомобілях 2-го класу (на двох пасажирів) відповідно 40 і 20 коп. Доплата за проїзд уночі становила 50%.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як українським купцям репутацію підмочили
Про те, що таксі вільне, свідчив прапорець на капоті. За тодішніми правилами, таксисти мали бути "трезвыми, объясняться с пассажирами прилично и спокойно, даже в случае разногласия, и ни под каким видом не позволять себе грубых и резких выражений". Проіснувало товариство недовго: наступного року вибухнула Перша світова, й було вже не до таксі.
Через два десятиліття, 1934-го, в Києві заснували перший державний таксомоторний парк. Вісім водіїв працювали на чотирьох радянських автівках ГАЗ у дві зміни. Але платити карбованця за кілометр проїзду було не по кишені більшості тодішніх киян.
Масово їздити в таксі у столиці почали в 1950-х. На дверцятах машин з'явилися "шашечки", а за лобовим склом — зелений вогник, який сповіщав, що авто вільне. Вартість проїзду залежала від марки: в ЗіМі або ЗіСі/ЗіЛі — 20 коп. за кілометр, у "волзі" чи "побєді" — 15. Наприкінці 1960-х залишилися лише "волги".
"Частники" правили нижчу ціну, але був ризик, особливо у вечірній час, чи завезуть вони, куди треба. Їм не надто довіряли, що передає тодішній анекдот. Жінка на Хрещатику "голосує", але таксі проїжджають повз. Гальмує "приватник" і питає, куди їхати. "Вы же без шашечек", — відказує вона. "Послушайте, вам нужны шашечки или нужно ехать?" — обурюється водій.
У 1970-х таксист мав право брати пасажирів лише на офіційних стоянках. Хоч насправді на тих стоянках стояли не таксі, а пасажири — в очікуванні машин.
Найдовша черга була на Бессарабці. Зазвичай рухалася повільно. Нарешті під'їжджала автівка із зеленим вогником, пасажир сідав у салон і називав адресу. Проте водій не поспішав натискати на педаль газу. Він виходив із машини та йшов до черги шукати попутників. Адже лічильник вмикатиме раз на всю поїздку, а суму, яка на ньому висвітиться, отримає окремо від кожного пасажира. "Навар" у розмірі двох або трьох "счетчиков" піде йому до кишені.
Заїжджали на стоянку й таксі з жовтим вогником — у їхньому салоні вже сиділи пасажири. Водії, опустивши скло на правих дверцятах, оголошували: "Березняки!", "Святошин!", "Поділ!". Ті, кому було по дорозі, ставали пасажирами позачергово.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як київського професора "по знайомству" генералом зробили
У чергу на таксі ставали також поблизу годинникового магазину "Секунда" на площі Калініна — нині майдан Незалежності, біля ЦУМу — з боку вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького), на Червоній (Контрактовій) площі. 1979 року в Києві налічувалося 115 "стоянок таксомоторов". Киян обслуговували чотири таксопарки. На міські дороги щоденно виїздили понад 3 тис. легковиків із "шашечками", які за день перевозили 110–120 тис. пасажирів.
Авто також замовляли за телефоном 082. За тодішніми правилами, "срочные заказы принимаются не позже, чем за 30 мин. до обусловленного времени подачи машины". Окрім того, пасажир оплачував не лише поїздку, але й подачу таксі (не більше 1 крб.) та оформлення замовлення (30 коп.). Додаткові витрати інколи подвоювали вартість послуги. Бо, приміром, звичайний проїзд із Хрещатика на Микільську Борщагівку коштував 1,5 крб. — "рупь піїсят", як тоді казали, а з викликом — майже три.
2 
1
Коментарі
1