Кожного разу, коли говоримо про міську історію, насамперед згадуємо історичні події, пов'язані із тим чи іншим містом, його архітектурою і розвитком економіки та культури на різних етапах розвитку. Однак майже завжди в тіні цих розповідей залишається найважливіший елемент міста – люди, які у ньому живуть. Про це повідомляє видання "Фотографії старого Лева".
Найвідомішою вуличною особистістю 60-х і 70-х років ХІХ століття у Львові був Луцик. Недовчений лікар, він став феноменальним шарлатаном, який як цілитель був шалено популярним. Ходив Луцик обвішаний з ніг до голови якимись містичними зірками, срібними колами, призматичними скельцями. В хутряному рукаві він завжди носив гадюку. Деколи вдень Луцик прогулювався львівськими вулицями із запаленим ліхтарем, волаючи по-діогенівськи: "Шукаю людину!"
Лікував Луцик усіх одним універсальним методом: пігулками власного виробництва, які обов'язково треба було запивати келишком горілки. Такий метод лікування подобався особливо чоловікам. Луцик був шанований навіть серед поважних лікарів, які направляли до цілителя пацієнтів, яким самі не могли нічим зарадити. Якщо ж і Луцик хворому не допомагав, то вважалось, що пацієнт є уже цілком безнадійним.
Понад сто років тому на куті біля готелю "Жорж" мовчки і нерухомо цілими годинами, а деколи навіть і днями стояла загадкова постать у гранатовому "бандитському" плащі до колін з круглим капелюхом на голові. Це був відомий усьому місту Баронек, справді колишній власник баронського титулу і великого маєтку. Розтринькуючи гроші в кнайпах із картярами, пияками і жінками легкої поведінки, Баронек опинився на вулиці без копійки у кишені. Поводив він себе дуже дивно, але заслужив повну довіру в поважних панів, які зупинялися у готелі "Жорж", і виконував усілякі їхні дрібні розпорядження. Його мовчазність була запорукою збереження будь-якої таємниці.
Весь Львів знав вуличного оригінала Професора або, як його ще називали, Філософа. Одного вечора, прийшовши додому з лекції, він побачив, що його кохана жінка втекла з іншим чоловіком. Професор тяжко запив і вже через декілька тижнів ходив по колишніх Гетьманських Валах (тепер проспект Свободи) з книжкою в руках, годинами декламуючи античних поетів.
Професора дуже любила молодь, яка завжди його оточувала, тому що він охоче давав усім охочим консультації з латини і навіть за невелику винагороду сам писав академічні роботи. Одного дня професор зник з Валів Гетьманських, вибравши місцем свого побуту львівські передмістя. Тут він був теж дуже популярним, бо за келишок горілки писав для передміських кавалерів віршовані любовні послання до їхній пасій.
На початку XX століття на сучасній вулиці Сербській можна було побачити високого і худого старого єврея в довгому, до п'ят, халаті і зеленому капелюсі. Львів'яни дражливо його називали Альте Шікер, що на їдиші означає "старий пияк".
Колись Альте Шікер був заможним шевцем, мав сім'ю та власний будинок, але коли він остаточно спився, жінка вигнала його на вулицю. З того часу дивак жив на львівських вулицях та, згадуючи своє ремесло, латав взуття таким самим жебракам, як сам. Інколи Альте Шікер годинами сидів під Пороховою вежею і задумливо дивився на львівську бруківку, після чого вставав і йшов до кнайпи на тодішній вулиці Бляхарській (тепер – вул. І. Федорова).
Були серед диваків й вуличні музики. На розі колишніх вулиць Куркової і Чернецького (тепер Лисенка і Винниченка) біля будинку Наукового товариства імені Шевченка, сто років тому стояв божевільний Ігнась і грав на скрипці дуже популярну у ті часи пісню "Слічні гвоздики, гарні тюльпани", через що з нього часто кпинили місцеві батяри, на що їм Ігнась завжди відповідав: "Іди ти, бенькарт (позашлюбна дитина – П. А.) магістратський"
У міжвоєнний час Львів отримав ще одного співочого вар'ята – Бувая, який зазвичай сідав до трамваю, їхав кілька зупинок співаючи власні куплети про відомих людей та події у Львові на той самий музичний мотив, і пересідав до іншого трамваю. За таку творчість львів'яни дуже любили Бувая, і завжди йому допомагали якщо не грошима, то їжею та одягом.
5 
1
Коментарі