"Батько привіз мені жовту ситцеву сорочку, я її надів — це була перша переміна сорочки за два місяці мого самостійного життя", — згадував Микита Шаповал в автобіографії свій перший у житті тріумф. Він, 12-річний бідняцький син із теперішньої північної Донеччини, 1894-го закінчив народну школу як перший учень. Отримав похвального листа та дві книжки в нагороду. Майже за чверть століття він стане міністром в уряді Української Народної Республіки.
Шаповали землі не мали. Батько заробляв як мірошник, тесля. Коли в родині стало дев'ятеро дітей, перебралися ближче до шахти. Крім батьків, там працювали старші сини. Зокрема й Микита. Та він уже розкуштував смак навчання. Коли під час вступних іспитів до Ново-Глухівської державної лісової школи жив у знайомого в сінях, усі "зчудовано дивилися на мирошниченка, що мріє поступити туди, де панські діти вчаться". Але випробування витримав — його взяли навчатися на казенний кошт. В інтернаті при школі Микита уперше в житті спав у ліжку, ще й засланому білим простирадлом. У Прилуцькому лісництві, куди по закінченні Микиту Шаповала призначили лісовим кондуктором, його прийняли майже як пана — називали "Нікіта Єфімовіч" і "ваше благородіє". Здобуваючи освіту, він прагнув вивищитися, але тепер соромився: "Я? Ваше благородіє? А батько у великих онучах у шахті, чорний робить".
Багато їздить по довколишніх лісах, робить плани на вирубку, бере й приватні замовлення на землемірні роботи. Від одного сільського учителя тоді він уперше почув про українофілів, які мріють "одділити Малоросію від Росії". Вирішив, що тоді й він теж — українофіл. За цей час зажив і слави вправного землеміра. Нове призначення — до Слов'янська на Харківщині. Там та сама вже звична лісова праця: розбиває ділянки, робить "перечот" і оцінку. Водночас швидко "вичисляє" схеми, за якими збагачується його начальник-поляк. Коли той пішов у відпустку, Шаповал запроваджує в лісі свої порядки: виганяє підрядчиків-спекулянтів і дає селянам можливість купувати дрова напряму, значно дешевше. Ця перша боротьба "з поляком-гнобителем українського народу" захопила Микиту — він тоді перейнявся від товариша соціалістичними ідеями і вступив до Революційної української партії. Але — коштувала місця: начальник очорнив Шаповала перед керівництвом, і молодий працівник мусив перебиратися до іншого лісництва. Та врешті-решт професіоналізм і наполегливість беруть гору над важким характером — Микиту Шаповала призначають керувати лісовим комплексом у слободі Балаклія.
Його стрімку кар'єру перервав призов до війська 1903-го. Там потрапляє до в'язниці — за зберігання й розповсюдження нелегальної літератури. Після звільнення мусить жити із клеймом мало не злодія — удома не розуміють, за що його посадили, для односельців і родичів це сором. Микита їде до Харкова. Навчається на історично-філологічному факультеті університету як вільний слухач. Але жандармерія не дає йому спокою, робить "труси" в його помешканні.
1908-го Шаповал опиняється в Києві — "без пашпорта, без грошей, без знайомих". У такому стані його підбирає там Євген Чикаленко — видавець першої української щоденної газети "Рада". Утримує видання своїм коштом, платити багато працівникам не може. Тож набирає штат переважно з тих, хто відсиділи "за політику" й не можуть знайти іншої роботи. Микита Шаповал іде в "Раду" коректором. Але навіть у такому, начебто близькому за духом, товаристві він не може ужитися. "Товариші по праці часто скаржилися, що не можуть з ним працювати через його нервову вдачу", — записав у щоденнику Євген Чикаленко. Тож, не кажучи нічого Шаповалові, він пішов до свого приятеля, Володимира Лозинського, головного лісничого в маєтках Терещенка, і впросив того взяти Микиту на роботу. Мовляв, хлопець дуже знервувався, в лісовій тиші та на повітрі оклигає, заспокоїться і буде корисний. Так і сталося. Лозинський потім казав Чикаленку, що задоволений новим лісничим — "діловитим, ініціативним та енергійним".
Понад шість років пропрацював Микита Шаповал у лісництві біля станції Хутір Михайлівський на Чернігівщині. Організував там бурхливу господарську роботу: керував облаштуванням лісопильного заводу, паркетної фабрики, парової сушильні. Налагодив виробництво сірників, паперу і навіть "древесної вовни" — віскози. Розробив новий спосіб вирощування дубів. До нього їздили навчатися, він уже сам готував фахівців і писав підручники з лісництва. Вважав, що для України дерево значить "не дуже менше за хліб".
"Лісові посади" Шаповал покинув у лютому 1917-го: у Петрограді революція, він поринув у боротьбу "як агітатор і організатор мас", за його ж словами. Увійшов до Центральної Ради. Був членом Української партії соціалістів-революціонерів. У листопаді 1917-го погодився стати секретарем пошти й телеграфу — міністром в уряді, та за два місяці виходить із Генерального секретаріату. Мотивує: "Передбачаю поразку української революції". Згодом стає міністром земельних справ в уряді Директорії, хоча вважає, що її керівників Симона Петлюру й Володимира Винниченка спонукає до влади тільки честолюбство. Євген Чикаленко так відгукується в щоденнику про міністра Шаповала в цей час: "Людина талановита, страсна, гаряча до ненормальності, з великим нахилом до манії величія і прямолінійна до безглуздості". В уряді Директорії він теж надовго не затримався — вийшов, щоб не бути звинуваченим у "кар'єризмі".
Переконаний соціаліст, Микита Шаповал уважав мало не ворогами українців, які не поділяють його політичних поглядів. Та наступ більшовицької Росії на Україну його протверезив. Визнав згодом: "Звірства більшовиків зломили мене морально".
1882, 6 червня — Микита Шаповал народився в селі Сріблянка, зараз Артемівський р-н Донеччини. У 1892-1895 роках працює виборником породи, сортувальником вугілля на шахтах на теперішній Луганщині.
1905 — заручається з Ольгою Терлецькою, яка вчителює у Прилуках. Та за рік знайомиться у неї в гостях з її подругою, теж учителькою і теж Ольгою — Павловською, донькою священика. Із нею 1907-го одружується. Разом будуть до кінця його життя.
1909 — стає одним із співзасновників і редакторів літературно-громадського наукового журналу "Українська хата", де під псевдонімом Сріблянський друкує й власні твори. За рік до того видає поетичну збірку "Сни віри", а 1910-го — "Самотність". Остання поетична книжка "Лісові ритми" вийде 1917 року. Після того писатиме лише соціологічні праці — загалом близько 60.
1917 — працює комісаром Київського повіту. "Принести Україні один зукраїнізований повіт" стало моїм ідеалом. Я здійснив свій намір", — пише.
1919 — секретар дипломатичної місії УНР у Будапешті. В еміграції як голова Українського громадського комітету, з 1921-го, бере участь у створенні українських вищих шкіл та Українського високого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, Української господарської академії в Подєбрадах.
1932, 25 лютого — помер у містечку Ржавиця біля Праги від хвороби серця. Заповідав дружині по своїй смерті кремувати тіло й зберегти його особистий архів для незалежної України. Ольга Філаретівна виконала останню волю чоловіка. Пережила його на 16 років, дітей не мали.
7 
35413
Коментарі
23