"Еймунд приніс конунгу Ярислейфу відрубану голову брата його Бурислейфа.
— Великий подвиг здійснили нормани. Ось голова. Чи можеш ти її впізнати? — запитав у конунга.
Той почервонів.
— Я не наказував убивати, але карати за смерть брата нікого не буду. Ви вбили, ви й поховаєте його".
Цей уривок стародавньої норманської "Саги про Еймунда", написаної давньоісландською мовою і виданої в Данії 1833 року поламав історію Київської Русі. Досі незаперечним фактом вважали, що своїх братів Бориса і Гліба вбив князь Святополк. Літописці навіть прозвали його Окаянним — проклятим. Згодом убиті були канонізовані православною церквою. Правда про ту братовбивчу війну на Русі 1015–1019 років прорвалася через 800 із гаком років.
Ярослав був третім сином Володимира Великого від однієї з дев'яти його офіційних дружин — полоцької княжни Рогніди. З-поміж усіх дітей у Ярослава було найменше шансів успадкувати трон батька. Хлопець мав уроджену ваду — його права нога була довша за ліву, а коліно й таз — ушкоджені. За твердженнями антропологів, які досліджували останки Ярослава, каліцтво — наслідок передпологової травми. Річ у тім, що його мати, княгиня Рогніда, все життя ненавиділа свого чоловіка — великого Київського князя Володимира. Вона не простила йому розгрому рідного Полоцька й зґвалтування на очах у батька та братів. Рогніда кілька разів намагалася позбавити Володимира життя. Під час однієї зі спроб той ударив її в живіт. Дитина, яку виношувала вагітна князівна, не загинула, але народилася калікою. Здорові брати насміхалися з кульгавого Ярослава, який не міг вправно триматися в сідлі. Княжич зробився безлюдьком.
1011 року несподівано помирає найстарший син Володимира — Вишеслав, який володарював у другому за величиною місті Русі — Новгороді. Однак князь всупереч традиції не послав на північ наступного за віком сина — Святополка, а лишив його в Турові. До Новгорода поїхав Ярослав. А вже 1014-го і Святополк, і Ярослав повстали проти батька. Їм не сподобалося, що Володимир вирішив призначити своїм наступником одного з молодших синів — Бориса, до якого прихилився перед смертю. Святополка батько кинув до темниці, а покарати Ярослава не встиг — помер. Святополк виривається з темниці й тікає до тестя — польського короля Болеслава. Борис вирішує не претендувати на престол, а підтримати Святополка як старшого брата.
Звістку про смерть батька передала Ярославові його сестра — Предслава. Новгородський князь наймає на службу загін варягів під командуванням Еймунда. "Ярислейф був дуже скупий й торгувався з Еймундом за кожну жменю срібла", — пише сага. Із новгородською дружиною варяги виступають у похід. Між Ярославом з одного боку й Борисом та Святополком з другого відбуваються три битви. У вирішальній — на річці Альті — перемагає Ярослав. "Знаючи, що Борис любить розбивати своє шатро в лісі, напередодні його приходу нормани з'явилися на великій галявині й нагнули дуба. Дерево прив'язали до землі міцним канатом. Другий кінець мотузки залишили вільним, — свідчить Еймундова сага. — Уночі знову прокралися на це місце. Вільний кінець мотузки накинули на кілок, що підтримував шатро. Потім підрубали мотузку й дуб випрямився. Шатро злетіло в небо". Борис загинув миттєво. Варяги відрубали йому голову й відвезли київському князеві. Доля протистояння була вирішена. Наляканий Святополк утік до Чехії, де й загинув.
Під час тієї війни в полон потрапили Ярославові дружина Анна та сестра Предслава. Князь більше ніколи їх не побачить. Утім сумує недовго. Засилає сватів до шведського короля Олафа Шьонконунга, просячи руки його доньки Інґіґерди. "Дівчина по вуха була закохана в іншого — норвезького короля Олафа, — пише сага "Про Олафа Святого". — Той писав їй вірші, просив руки. Зрештою норвезький король навіть заручився з нею". Несподівано для закоханих батько дівчини порушує своє слово й наказує Інґіґерді збиратися на Південь. У боротьбі з Данією, що набирала силу, він ставить не на слабку Норвегію, а на сильну Русь. Заплакану принцесу в Києві зустрів не міцний статний воїн, яким їй бачився майбутній чоловік, а 40-річний кульгавий.
Ярослав закохується в наречену-красуню. На Русі вона отримує ім'я Ірина. У подружжя народжується шестеро синів і троє доньок. Ярослав веде успішні війни й розширює територію Київської держави. Та одного разу застає дружину в сльозах. Інґіґерда довідалася про смерть колишнього нареченого. Виявляється, усі ці роки вона кохала його.
— Усі твої палати й багатства я з радістю проміняла б на одну годину в його шатрі, — кинула тоді Ярославові, переповідає одна із саг.
Засмучений зізнанням Інґіґерди, князь почувається таким же самотнім, як у дитинстві, коли брати насміхалися з нього. Ярослава не тішить навіть остаточна перемога над печенігами та смерть давнього суперника і брата Мстислава Чернігівського. Володар Київської Русі шукає втіхи в іншому. Саме за Ярослава почали укладати остаточну редакцію "Повісті минулих літ". При ньому на валах збільшеного в кілька разів Києва — "міста Ярослава" — величезних, до 25 м заввишки, будують Золоті, Лядські та Жидівські ворота. При Софійському соборі князь заснував першу на Русі книгозбірню. "Цей же Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, приймаючи науку книжну", — пише автор Київського літопису. Мудрим князя Ярослава назвали ще давньоруські літописці. При ньому було укладено й "Руську Правду" — перший звід законів Київської держави.
У похилих літах князь дедалі частіше залишався у своїй заміській резиденції у Вишгороді, під Києвом. Там у ніч на 20 лютого 1054 року Ярослав Мудрий помер. "В 6562 (рік від сотворення світу. — "ГПУ") мца феврари 20 успеніє царя нашого", — нашкрябав сучасник на стіні Софійського собору в Києві. У цьому храмі, добудованому за правління Ярослава Мудрого, його й поховали. "Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли його до Києва, — зазначає літописець. — Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в саркофазі мармуровім у церкві Святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі. Жив же усіх літ Ярослав сімдесят і шість".
7 династичних шлюбів уклав для своїх дітей Ярослав Мудрий. За це його називали сватом Європи. Син Ізяслав був одружений із польською принцесою Гертрудою. Святослав узяв шлюб із австрійською принцесою Одою. Дружиною Всеволода стала грецька царівна, Юрія — німецька. Донька Єлизавета вийшла заміж за норвезького короля, Анастасія побралася з угорським, Анна — із французьким.
Київські князі не носили борід
Ярослава Мудрого на купюрі номіналом у 2 грн зобразили з бородою, як на портретах московських царів. Хоча на перших українських банкнотах 1996-го Ярослав був без бороди. Рішення домалювати князю бороду ухвалили 2004 року голова правління Нацбанку Сергій Тігіпко та його заступник Арсеній Яценюк.
— Це прижиттєвий автентичний портрет, а кожна банкнота затверджувалася спеціальною комісією, — сказав тоді Арсеній Петрович.
Рішення домалювати князю "московську" борідку було сумнівним. Дід Ярослава Святослав голив бороду і голову, однак носив довгі вуса й оселедець. Його зовнішність описав візантійський історик Лев Диякон. 1994 року в Новгороді знайшли княжу печатку Ярослава Мудрого. На ній зображено безбородого воїна в конічному шоломі з довгими вусами. В "Ізборнику Святослава" зберігся прижиттєвий портрет сина Ярослава — князя Святослава. Князь і його сини мають голене підборіддя й пишні вуса. Вирушаючи на війну, усі воїни Русі старанно голилися.
Бородатим натомість Ярослава Мудрого зробив російський антрополог Михайло Герасимов. Він "реконструював" зовнішність князя за черепом, після того, як 1936 року відкрили саркофаг правителя Київської Русі в Софійському соборі. Князь мав не надто широке обличчя, різко випнутий ніс дещо хвилястої форми, тонко окреслені, відносно неширокі вилиці. Такі висновки можна зробити на основі обмірів черепа. Але Герасимов чомусь вирішив почепити київському князеві бороду, як у московських царів, у відтвореному скульптурно-антропологічному портреті Ярослава Мудрого. Хоч жодні джерела не свідчать, що той був бородатий. Але творці нового варіанта 2-гривневої банкноти на це не зважили. Їм вистачило фантазій Михайла Герасимова.
2 
1
Коментарі