От ювілей. Кажемо: Велика Поетеса. А спитай учорашнього школяра про Лесю, й він сплутає її з Ліною Костенко, а то й з Марусею Чурай. Ну, згадає "Contra spem spero" чи "Лісову пісню", ще й процитує шкільну хохму: "Ти хто? — Я мавпа лісова! Ги-ги!".
А втім, і добре, що він не знає більше. Бо радянське популярне "лесезнавство" надто наблизило її образ до образу паралітика Корчагіна: авжеж, була прикута до ліжка, а стільки всього написала! Цей імідж створили колись передусім для школи, і його варто забути. Але де новий "шкільний" імідж?
Із цим завжди був клопіт. Її чоловік, Климентій Квітка, казав: написати біографію Лесі неможливо, бо вона не жила громадським життям. Ну, громадське життя їй придумали й поставили поміж статуй: Великий Кобзар, Великий Каменяр, і вона, Дочка Прометея. Де жива людина за цією патетичною приблизністю?
У Відні Леся з мамою часто пили пиво в чоловічій компанії
А хочеться — живої. Яка вона була? На знімках — наглухо в чорному або у вінку, вишиванці й плахті, як тодішні народолюбці вбиралися для фотографування. Втім, нібито є аматорський портрет: дама з пишним бюстом номер чотири. Мабуть, художник сплутав її з мамою, Оленою Пчілкою, пишною красунею. Леся — інша. У неї було ім"я — ще з дитинства — Зея, Зеїчок (від кукурудзи "зея японіка"), тобто така тонка стеблина. У тій сім"ї сестри мали паралельні хлоп"ячі імена: Дроздик, Гусь, Зеїчок.
18-літній Зеїчок, будучи в Одесі, носив чесучову матроску, читав Нансена, грав на фортепіано "Матроську пісню" Шумана й писав додому: пришліть мені мою шаблю, щоб одбиватися од собак! Значить, була шабля.
Улітку 1891-го в Криму Леся, засмагла блондинка з голубими очима, постриглася під хлопця. Волосся відростало й стриміло, як у їжака. І вона носила татарську чадру. Про це написала додому вже з-під Одеси, з Лиману. Мама тут-таки відповіла: "Ах, любий мій Зеїчку... стережися! На човні, сохрани бог, ні з ким не важся їхати нікуди. Хто там знає їх порядки, якими способами спроваджують і тепер з-під одеських водяних сторін так багато жіночих молодих істот у Туреччину!".
Мама боялася, що її вкрадуть. Її таки вкрали. Та про це потім.
У Відні Леся з мамою часто пили добре пиво в чоловічій компанії. Компанія була з практичних галичан. Ті сперечалися, що краще — Венера Мілоська чи куль соломи, а дві артистичні східнячки підсміювалися з них. Під пиво це виходило якнайкраще! Віденські хлопці мали на що подивитися. Адже Пчілку за її крутий характер називали "Та баба, якій сам чорт на вилах калоші подає!". А Леся вдалася в маму темпераментом, а від тата взяла спокійний добрий розум.
Для рівноваги: десь після того Леся, уроджена аристократка, в Колодяжному варить варення, маринує сливи та груші, солить гриби, збирає сметану, а ввечері грає собі на фортеп"яно Чайковського, Бетховена, Шопена, Гайдна, Вагнера. У неї був добрий слух — до музики й до мов. У своїх мандрах по Європі, Азії й Африці вона брала квартиру лиш там, де було фортеп"яно.
Вона називала себе "животноє травоядноє", любила вишні й кавуни. В Одесі на базарі, вибираючи кавуни, заодно знайомилася з кавалерами. Вона сама любила їх вибирати.
"Був Пашкевич, юноша длінний і тихий-тихий"
Життя складалося так, що кавалери були переважно для споглядання. Вона просила, щоб у листах їй описували знайомих чи нових хлопців. І навіть тато писав їй своїм незрівнянним суржиком: "Був Пашкевич, юноша длінний і тихий-тихий...".
Вона казала: "Я мало жила за 31 рік своєї присутності на світі. Років зо два інтенсивного життя, а то все не то півжиття, 1/4 або 1/10 життя, разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось".
А втім, два кавалери у неї були цілком особливі. Сергій Мержинський (до речі, жонатий) і Климентій Квітка. Вона їх вибрала, як завжди, сама. Вибрала, бо обом загрожувала смерть. Є її вірш, присвячений Мержинському: "...кликнуть до бою злую мару, що тебе забирає. Взять тебе в бою чи вмерти з тобою!".
Отже, мужчину треба брати в бою. Тобто відбити. Але не в іншої жінки, а в самої Смерті. Раз, із Мержинським, їй це не вдалося, вдруге — так.
А чому ми досі не говоримо про її поезію? Бо тут і лежить підтвердження того, що Лесю вкрадено — як поетесу.
Франко казав: ця хвора дівчина — єдиний мужчина серед наших літераторів. Мовити так про живу людину — треба вміти. Але ще жорсткіше сказав Ігор Костецький: тяжко прикро, що Леся Українка не здійснилася. Бо на мистецтво вона часто дивилася очима не своїми, а наче взятими напрокат у Франка. "А тим часом масштаб її особистості явно переважав те, що виходило з її пера і що задовольняло її співвітчизників і її саму..."
Колись вона сказала про Нечуя-Левицького: "Як такі романи писати, то краще пір"я дерти!". Як бачимо, пізніш Костецький сказав щось подібне про її вірші. Він охрестив їх "югендстилем", негідним дорослої літератури.
Її вірші досі звично цитуються як громадянська лірика або пророцтво: "Так, я умру, і в світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень!".
Часом масштаб її особистості явно переважав те, що виходило з її пера
А це ж був вірш альбомний. Він личив би гімназистці, бо присвячений кавалерові, який її покинув, і вона посилає цю строфу йому вслід: мовляв, от як я вмру, будеш знати!
Зрештою, вона справжня — не у віршах, а в листах та в драматургії. Але публіка всерйоз досі сприймає саме її вірші, а щодо п"єс, то... Їй був сон восени 1896-го: "...сниться мені, що іде моя драма на сцені й головну роль я граю сама; в публіці нічого не чуть; врешті фінал, на сцені чогось темніє, я — хоч се мені по ролі не полагається — питаю: "Чому не опускають завіси?" Хтось відповідає саркастичним тоном: "Бо нема перед ким!" Я дивлюсь — у партері аравійська пустиня... Моя драма провалилася, і я в розпачі кричу: "Свисток, все царство за свисток!"
Так воно й тепер — за деякими винятками, театр і досі не доріс до її драми.
13 (25) лютого 1871 у Звягелі (Новоград-Волинський) народилася Лариса Косач. Її мати після цього захворіла на анемію й поїхала лікуватися, дитина вижила завдяки батькові
1876 — "Мене переназвали на Лесю..." — з листа дядькові М. Драгоманову
1885 — операція, видалення вражених туберкульозом кісток лівої руки. Згодом Леся назвала це "початком Тридцятилітньої війни"
1893 — перша книга віршів "На крилах пісень"
15 лютого 1901 — у неї на руках помирає С. Мержинський, тої ж ночі написано поему "Одержима"
1907 — вінчання 36-літньої Лариси Косач з 27-літнім Климентієм Квіткою (він пережив її на 40 років)
1913 — Леся Українка померла в Грузії. Похована на Байковому цвинтарі в Києві
3 
1
Коментарі