Вірджинія Вулф утопилася в річці

Увечері 28 березня 1941-го 60-річний Леонард Вулф повертався з прогулянки до своєї садиби "Дім ченця" в містечку Родмелл, що за 37 км на південь від Лондона. Дорогою зустрів товариша. Той розповів, що німецькі літаки й далі бомбардують британську столицю.

"Тільки б Вірджинія не довідалася, — подумав Леонард про дружину. — Їй не можна хвилюватися".

У цей час Вірджинія Вулф зазвичай сиділа у вітальні й читала. Леонард пішов поцікавитися, як у неї справи. У кімнаті нікого не було. Він обшукав увесь будинок, зайшов до кабінету й побачив на письмовому столі Вірджинії записку. "Я божеволію, — писала 59-річна жінка. — Я чую голоси й не можу зосередитися на роботі. Намагалася боротися, але  більше не можу. Я не хочу псувати тобі життя". Леонард кинувся до слуг і став розпитувати, де пані. Але ті лише знизували плечима. Нібито ще вдень господиня вийшла прогулятися до річки й досі не повернулася.

Леонард побіг туди. На поверхні води плавав ціпок-тростина дружини. Вірджинію шукали три тижні. 18 квітня її тіло течією викинуло на берег. Кишені письменниці були набиті камінцями.

Вулф усі роки подружнього життя намагався боротися з недугою дружини. За перших симптомів віз її з Лондона до заміського будинку й оберігав від усього, що могло би засмутити. Власне, крім Леонарда та близьких родичів, ніхто й не знав, що відома письменниця Вірджинія Вулф страждає на тривалі депресії. Ночами її мучили жахіття, галюцинації, вона чула якісь голоси.

Перший нервовий зрив стався у Вірджинії ще у дитинстві. 10-річною її мало не зґвалтували двоє кузенів. Коли дівчинці було 13, померла її мати, за кілька років — батько. Донька так тяжко переживала його смерть, що спробувала вистрибнути з вікна. Її ледь урятували.

1904-го, поховавши батька, Вірджинія із братом Тобіасом і сестрою Ванессою переїхала жити з багатого лондонського району Кенсінґтон до дешевого й богемного Блумсбері. Дівчина захопилася літературою й почала писати статті для "Літературного додатку" газети "Таймс". Невдовзі організувала вдома літературний гурток. На нього вчащали всі молоді лондонські інтелектуали.

Серед юнаків, які відвідували дім Вірджинії, був письменник Літтон Стречі. Ні для кого не було таємницею, що він має гомосексуальні схильності. Стречі страждав від цього. Потоваришувавши з Вірджинією, вирішив зробити останню спробу побудувати стосунки з жінкою. 1909-го попросив її руки. Вірджинія, котра зазнала спроби зґвалтування, не могла уявити себе в подружньому ліжку. Тож вирішила, що Літтон став би для неї ідеальним чоловіком, і дала згоду. Та за добу передумала. "Він чудовий друг, але він не друг, він подруга", — занотувала в щоденнику. Літтон теж зітхнув із полегшенням.

— Я жахався: а раптом їй би закортіло мене поцілувати? — сказав він друзям.

Вірджинія й Літтон залишилися друзями. Якось він познайомив її зі своїм приятелем — журналістом Леонардом Вулфом. Вірджинія йому дуже сподобалася. Невдовзі він запропонував їй стати його дружиною. Коли вони побралися, Леонардові був 31 рік, Вірджинії — 30. Інтимні стосунки в подружжя припинилися одразу після медового місяця. Вулф заявила чоловікові, що секс їй огидний, вона не має від того жодного задоволення:

— Я тепер бачу: все, що люди говорять про оргазм, дуже перебільшене.

Леонард змирився, бо кохав дружину. А Вірджинія цілком присвятила своє життя літературі. 1913-го, закінчивши свій перший роман "Вилазка", письменниця впала в тяжку депресію: боялася, що книжку не опублікують. На сплеску цих переживань знову спробувала була накласти на себе руки. Леонард допоміг їй оговтатися після чергового нападу. Щоб надалі вберегти дружину від таких переживань, 1917-го заснував власне видавництво. Згодом усі твори Вірджинії виходили там.

1923-го на одному з вечорів, що їх влаштовували Вулфи вдома, Вірджинія познайомилася з письменницею 31-річною Вітою Секвілл-Вест. Вона зажила скандальної слави через інтимні стосунки з жінками. Віта не тільки не приховувала цього, а й усіляко афішувала. Взаємини з коханками використовувала як матеріал для літературних творів.

Знайомство Вірджинії з Вітою відразу переросло в дружбу, а далі й у кохання. Роман двох жінок тривав упродовж майже всіх 1920-х.

Віта схиляла Вулф до інтиму, намагалася її звабити. Та Вірджинію влаштовували платонічні стосунки. У роки спілкування з Вітою вона написала найкращі свої твори. Зокрема, роман "Орландо", де в образі головного героя, який перетворюється із чоловіка на жінку, зобразила свою коханку.

Наприкінці життя Вірджинія переймалася через свою бездітність. Прихилилася до своїх племінників — дітей сестри Ванесси. Особливо любила її сина Джуліана. 1938-го той поїхав добровольцем воювати до Іспанії — допомагати республіканцям, які боролися з фашистами. Загинув у бою. Коли Вірджинії про це повідомили, з нею трапився черговий нервовий зрив. Оговтавшись, письменниця поринула в роботу.

Із початком Другої світової німецькі літаки стали бомбардувати Лондон. Під час чергового нальоту згоріла бібліотека письменниці, ледь не загинув чоловік. Ці події остаточно розхитали нервову систему Вірджинії. Медики наполягали на її лікуванні в психіатричній клініці. Однак Леонард не хотів залишати дружину саму й вирішив відвезти її до провінції. Та галюцинації й голоси далі мучили Вірджинію. Не витримавши, вона наклала на себе руки.

×