Українські генерали металися між червоними та білогвардійцями

Упродовж 1918–1920 років багато людей встигли повоювати в трьох-чотирьох ворожих військах. "Змінювали орієнтацію" навіть цілі армії.

Від перших боїв громадянської війни багато військових ішли на службу не за покликом сумління, а за принципом "аби не гірше". Полковник Всеволод Петрів, майбутній міністр оборони Української Народної Республіки, згадував, як несподівано зустрів знайомого офіцера-українця на службі в поляків. "На моє здивування, — згадує Петрів, — він мені сказав: "Тепер, знаєш, к чорту підеш, аби тільки від товаришів (більшовиків. — "ГПУ")".

За радянських часів громадянську війну 1918–1920 років у Росії подавали як протистояння бідних і багатих. Нині ж деякі українські дослідники запевняють, що в нас тоді громадянської війни взагалі не було, лише "московська навала". Але "московсько-більшовицькі орди", що в січні 1918-го захопили всю Лівобережну Україну та Київ, налічували заледве 20 тис. бійців. До того ж були моменти, коли до агресорів переходили українські збройні формування. На початку 1919 року на бік червоних перейшли цілі дивізії армії УНР. Зокрема Дніпровська дивізія отамана Зеленого й Херсонська отамана Григор"єва. Невдовзі обидва свіжоспечені червоні комдиви, обурені діями продзагонів проти селян, підняли антибільшовицькі повстання.

Рештки армії гетьмана Павла Скоропадського натомість масово вливалися до білої Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Багато гетьманських командирів, і навіть близький соратник Симона Петлюри по Гайдамацькому кошу Слобідської України генерал Василь Кирей, стали борцями за "единую и неделимую Россию". У декого при цьому залишалися українські сентименти, у декого — жодних. Коли 31 серпня 1919 року українські та білогвардійські війська зіткнулися в Києві, денікінський генерал Микола Брєдов заявив представникам Української галицької армії:

— Киев — мать городов русских и украинским никогда не был и не будет!

Рік до того генерал служив у армії гетьмана Скоропадського. Тобто був офіцером Української Держави.

Історія самої Української галицької армії ще карколомніша за долю генерала Брєдова. Після поразки у війні з поляками в липні 1919-го галичани перейшли прикордонний Збруч і разом із армією УНР стали воювати проти більшовиків. Проте коли у вересні почалася війна проти білогвардійців і фактично було укладене перемир"я з червоними, галицькі генерали супроти волі керівництва ЗУНР уклали союз із білогвардійцями й отримали статус союзної армії. Із боку галичан це був крок відчаю: 90% війська вразила епідемія тифу.

Відступаючи з Одеси в лютому 1920-го, білогвардійці навіть передали галичанам контроль над містом. Вони сподівалися, що ті, якщо й не відіб"ють червоних, то принаймні змусять їх вступити в переговори і стримають їхнє просування. Майже два дні Одеса перебувала в руках галицьких підрозділів. Ті взяли під контроль стратегічні об"єкти міста й вивісили українські прапори. На білогвардійський загал це справило гнітюче враження. "Эта передача власти, несомненно, ускорила сдачу Одессы дня на два, ибо кто-то стал надеяться на кого-то, и даже те немногие, что могли что-нибудь сделать, были сбиты с толку", — згадував вороже налаштований до українців редактор газети "Киевлянин" Василь Шульгін.

90% війська вразила епідемія тифу

Галицька армія не стала битися з більшовиками, а уклала з ними союз і невдовзі стала називатися Червона українська галицька армія — ЧУГА. Та вже в квітні галичани підняли повстання і здалися польським та українським військам.

"Особливістю формування армій було те, що всі вони мали плинний особовий склад, — пише про ті події історик Ярослав Грицак. — Були випадки, коли одні й ті самі бійці по три-чотири рази побували по черзі і в Білій, і в Червоній армії. Факти частого дезертирства підривають міф про ніби-то класовий характер цих армій: мовляв, Червона була робітничо-селянською, а Біла — офіцерсько-буржуазною. Насправді, основну масу солдатів у кожній армії, що воювали на території України 1919 року, становили українські селяни". Для повноти картини слід згадати ще армію УНР, загони Махна. І бувало, не окремі бійці, а цілі підрозділи "кочували" між ворожими військами.

У складі армії УНР якийсь час діяв суто російський підрозділ — Тульська бригада. Сформовану із селян Тульської губернії червоноармійську бригаду з двох піхотних полків у березні 1919-го було скеровано на фронт у район міста Калинковичі на півдні Білорусі. Там їй протидіяли війська УНР.

Погане постачання та невдоволення селян політикою воєнного комунізму призвели до того, що бригада разом із місцевим "Поліським повстанським комітетом" підняла бунт. Повстанців очолив 28-річний соціаліст-революціонер Володимир Стрєкопитов, який у царській армії був прапорщиком. 24 березня вони захопили Гомель. Очевидці згадували, як "солдаты начали стрелять из пушек по гостинице "Савой"... В гостинице закрылись местные чекисты. Они отстреливались, но "Савой" все же разрушили из орудий, а уцелевших чекистов из числа евреев и латышей перестреляли и перевешали".

На захопленій території Поліський повстанський комітет проголосив Російську народну республіку, а Стрєкопитов став командувачем "Першої армії російської республіки". Однак уже 29 березня повстанці зазнали поразки від червоних. Вони відступили на територію УНР і стали підрозділом петлюрівської армії. На початку травня 1919-го туляки тримали протибільшовицький фронт у районі Новограда-Волинського. Аж тут у наступ проти армії УНР перейшли поляки — Петлюра і Пілсудський на той час іще не були союзниками. Виснажені українські війська майже не чинили їм опору й масово здавалися. Так само вчинили й туляки.

У польському полоні ними зацікавилися французькі військові радники, які, крім поляків, допомагали й білогвардійцям. І невдовзі більшість туляків увійшла до складу Північно-Західної армії генерала Миколи Юденича, яка восени 1919-го наступала на більшовицький Петроград. "Блуждая по лицу земли русской, они, кажется, хотели попасть к Деникину, но попали сначала к Петлюре, потом в Польшу. У Петлюры им "шибко не показалось", поляки их не приняли. Наконец, в Пскове им удалось набрести на настоящих истребителей большевизма, — пише про туляків Олександр Купрін в автобіографічній повісті "Купол св. Ісакія Далматського". — Дрались они с несравненной, безумной храбростью. Вышибать неприятеля из деревень, брать молниеносной атакой мосты и другие узкие опасные проходы было точно их любимой специальностью... Однако подчинить туляков хотя бы основным началам воинской дисциплины оказалось немыслимым. Так они успели озвереть в долгом гуртовом бродяжничестве. Таких грабителей, мародеров, плутов и ослушников свет не видывал. Ни наказания, ни уговоры на них нимало не действовали. Пришлось... перед походом на Петербург распроститься с удивительным Тульским батальоном, вернее, с его жалкими остатками, ибо большинство туляков погибло в боях. Жили грешно — умерли с честью".

Після того як армія Юденича зазнала поразки, деякі туляки служили в армії генерала Станіслава Булак-Балаховича, який воював за незалежність Білорусі.

×