"У нас вдома було два трилітрові скляні сифони в часи мого дитинства, — розповідає киянин Олександр Лунько, 54 роки. — Один із простою водою з газом — вона називалася "чиста". А другий із солодкою газировкою — із сиропом".
Пік моди на сифони припав на 1960-ті — люди дещо розжилися, а асортимент солодкої води був доволі скромним — "Дюшес" або "Сітро". У магазинах сифони годі було купити — страшенний дефіцит. Дістати можна було лише з-під поли.
— Виручали "народні умільці", — продовжує Лунько. — Вони на заводах потай робили "ліві" сифони. Балони зварювали із нержавіючої сталі — не окислиться й не розіб"ється. Скляні сифони обплітали шкіряними або металевими сітками, замовляли металеві кожухи. А сифон із нержавійки — штука вічна.
Пункти заправки сифонів газованою водою розташовувалися зазвичай у дворі гастроному, в підвалі. З огляду на техніку безпеки — сифони заряджали від балонів із вуглекислим газом під великим тиском.
— У підвалі стояв великий довгий стіл із металевим покриттям — як у лабораторії. На нього всі виставляли свої сифони, — згадує Олександр Лунько. — Люди стояли в черзі, а за цим столом ходив дядько в халаті. Брав ваш сифон, перевертав його, вставляв у пристрій і під тиском подавав у нього спочатку воду, потім сироп, а наприкінці — вуглекислий газ. Усе це шипіло і пшикало. трилітровий сифон простої газировки коштував 18 копійок, а з сиропом — 54.
Люди в довжелезних чергах, особливо влітку, годинами чекали, доки підвезуть балони з газом.
— До заправки сифонів ніколи "не заростала народна тропа", — усміхається Олександр. — Найбільше туди валили пенсіонери й діти. Цією штукою ще ж можна було поливатися на вулиці! Із сиропом було шкода, а "простою" — жодних проблем!
У кожному гастрономі також був спеціальний відділ "Води-соки". Тут із балона наливали вже газовану воду: за 1 коп. — стакан "чистої", за 3 коп. — "із сиропом". Сиропи були переважно темно-червоні: малиновий, суничний, барбарисовий і, зрідка, світлий — абрикосовий чи лимонний.
На вулиці, зазвичай на перехресті, стояли спеціальні візочки з прилавком. Продавщиця у білому халаті з довгих різнокольорових мензурок наливала у стакан спочатку сироп, потім додавала газовану воду. Усе — "на око". За 5 коп. можна було замовити стакан газировки "з подвійним сиропом". Піна з шипінням над стаканом піднімалася шапкою. Дітям подобалося, дорослі нервували.
— Меньше пены! — вимагала героїня Фаїни Раневської з фільму "Підкидьок".
Продавщиці в білих халатах не витримали конкуренції з автоматами газованої води. Ті з кінця 1950-х почали з"являтися на міських вулицях, у кафе, в установах. У 1970-х у СРСР налагодили випуск нових марок солодких фруктових напоїв у пляшках — "Лимонад", "Буратіно", "Росинка", "Тархун", "Саяни", "Байкал".
За відкриття газировки священика прийняли до Академії наук
Англійський священик Джозеф Прістлі (1733–1804) жив поряд із броварнею. Якось він зацікавився бульбашками, що виділяються під час бродіння пива. Прістлі встановив дві ємності над чаном із пивом. Поступово вода зарядилася вуглекислим газом, який виділяло пиво. Прістлі сподобався приємний різкуватий смак напою з бульбашками. 1767 року він власноруч приготував першу пляшку газованої води. Згодом сконструював перший апарат для насичення води вуглекислими бульбашками за допомогою насоса. За відкриття газировки Джозефа Прістлі прийняли до французької Академії наук і нагородили медаллю Королівського наукового товариства.
7 
35413
Коментарі
1