Найжорстокіший бій українців із росіянами відбувся 100 років тому на горі Лисоні
"Ті, що в бою, живі, не бачать, що діється позаду них. Не чують крику ранених, не бачать, що ось біля них паде один чи другий їх товариш. Їх усі змисли звернені на ворога. Очима шукають сірих шапок. Перебігають з місця на місце, бо один тут проти десятьох", — описує події серпня-вересня 1916-го Богдан Гнатевич. Він був сотником Українських січових стрільців — у тодішній системі військових звань це аналог теперішнього капітана.
Триває війна, яку пізніше назвуть Великою, а ще згодом — Першою світовою. Одні з найжорстокіших боїв відбуваються між арміями двох імперій — Австро-Угорської та Російської. У складі першої до війни перебувала Галичина. З початком бойових дій у серпні 1914-го тут створено УСС — виключно український легіон. За кілька днів до нього зголосилися 28 тис. добровольців. Побоюючись, що формування переросте в повноцінну армію, австрійське командування дало згоду на набір 2,5 тис. вояків.
1916 року командування над російськими військами Південно-Західного фронту отримує генерал Олексій Брусилов. Він пропонує наступати одночасно на різних ділянках. Це дозволяє прорвати оборону австрійців. Стрільці в цей час перебувають біля річки Стрипи на Тернопільщині.
"Десь на півдні гули гармати, цокотіли скоростріли (кулемети. — ГПУ), а перед стрілецькими становищами наче настало перемир'я, — згадує сотник Осип Думін. — Стрілецтво робило звичайну службу. Розкошувало божим літом, складало пісні і впивалося поезією подільського степу та погідними тихими ночами".
12 серпня УСС переводять у село Потутори. Тут стрільці займають частину території навколо гори Лисоні висотою 399 м. Риють окопи на пагорбі. Поряд розташовані відділи угорців, німців і турків — союзників Австро-Угорщини. Якщо росіяни прорвуть оборону, матимуть відкритий шлях до Львова і далі на захід.
Уже наступного дня починаються бої. Стрільці опиняються під артобстрілом. Змушені залишити позиції. В бою відзначаються кулеметники, які прикривають відступ товаришів. Підхорунжий — старшина — Василь Дзіковський описує: "Москалі забрали один скоростріл, другий врятувався. Ніжки забрав десятник Купринець. Цівку (ствол. — ГПУ), з котрою тікав стрілець Голод, найдено опісля в бараболі. Тим завзятим опором до посліднього не допустили наші скоростріли до цілковитого окруження куреня".
Стрілець Степан Ріпецький пише братові 15 серпня: "Поки що коло нас усе добре. Вчора мав тут із москалями добру забаву наш перший курінь". Те, що він назве "доброю забавою", військове командування розцінює як зраду. Стрільців відкликають із бойової лінії в сусіднє село Посухів. Але вже 2 вересня українців знову кличуть на підмогу. Першими йдуть сотні Романа Сушка й Андрія Мельника.
— Ми знаємо ворога і йдемо вперед. Ми не знаємо, не повинні знати, що то є — обернись, — говорить Сушко. Протягом наступного дня обидва командири потрапляють у полон.
"Побачивши москалів, сотня рвонула з яру під гору. На чолі вибігли старшини й підстаршини. Чети розвинулися в одну мить у боєву лінію і пішли за своїми провідниками — по смерть. У декілька хвилин лягли всі команданти чет і половина підстаршин", — описує книжка "Українські січові стрільці", видана 1935-го у Львові. Василь Дзіковський додає: "Вороги билися завзято. Котрий втратив кріс — боровся камінєм, різав ножем, а не піддавався".
Долю запеклого бою вирішує другий курінь УСС на чолі з отаманом Сеньом Горуком. 4 вересня о 5:00 стрільці спільно з німецькими й угорськими частинами переходять у наступ.
— Ми були на французькім фронті. Там були дуже завзяті бої, не менші від цих. Але там ми йшли муж проти мужа, а тут б'ються чорти проти чортів. З вами варто йти до бою, — говорять німці.
"У нас гарячо! Аж тепер таки направду похилилася червона калина. Є і нам чого журитися. Наш легіон переживає бої, яких ще не мав", — пише Степан Ріпецький братові 6 вересня.
Ще двічі на цих позиціях відбудуться великі зіткнення. 16 вересня російське військо прорве турецькі позиції на Диких Ланах поблизу Посухова. 29–30 вересня — угорські біля Потутор. В останньому бою УСС опиняться в оточенні та майже всі потраплять у полон.
"Боєві курені переходили на фронті найтяжчі й найкривавіші змагання з москалями за весь час свого існування, — пише отаман — майор Никифор Гірняк. — У двох боях на Лисоні і коло Посухова вкрилися УСС безсмертною славою, здобуваючи собі не тільки признання австрійського командування, а й німецьких і турецьких генералів. Одначе ціна тої слави була дуже велика: у цих двох боях втратили УСС звиж 1300 стрільців і майже всіх фронтових старшин, які або погинули, або попали в російський полон. Легіон перестав існувати".
Залишки УСС переведуть під Миколаїв на Львівщині. Тут вони матимуть перший за два роки повноцінний військовий вишкіл. А ще через півроку — останні великі бої під Куропатниками та Конюхами. Багато вояків, які перебували в російському полоні, зможуть із нього вирватися й осісти в Києві. Тут буде створено Галицько-буковинський курінь Січових стрільців, який воюватиме в складі армії Української Народної Республіки.
133 загиблих стрільців на Лисоні та Потуторах в серпні-вересні 1916 року перелічує історик Степан Ріпецький. Найбільше — 30 осіб — мали 21 рік. Далі йдуть 19-річні — 23, 22-річні — 21. 17 загиблих походили з Рогатина, 11 — із Підгайців, 10 — зі Львова.
3 
1
Коментарі