Сина полковника УПА взяв на виховання офіцер КДБ

 

Василь Андрусяк дізнався, хто його батько, у 43 роки

— Ти повинна жити, ти скоро мамою будеш, ти сильна — витримаєш. Я вже можу вмирати. Що хотів зробити — зробив, — говорить ­командир тактичного відділу Української повстанської армії "Чорний ліс" Василь Андрусяк — псевдо "Різун" — дружині Євгенії.

Вони спілкуються в лютому 1946 року в Чорному лісі на Івано-Франківщині. У "Різуна" — тяжке поранення руки. Жінка — на дев'ятому місяці вагітності, переховується в бункері з 12 хворими на тиф повстанцями.

"Ми проговорили цілу ніч, — пише Євгенія у спогадах. — Розказував, як стрільці зводять бої, щоб дістати які-небудь харчі. Дуже важко їм. Я сказала йому, щоб трохи залишився зі мною, щоб трохи рука відпочила. Але Василько відповів, що ніколи би цього не зробив тепер, коли стрільці не можуть навіть обсушитись, коли більшовики весь час за ними слідом ідуть. Якщо гинути, то разом зі стрільцями. При прощанні серцем відчула, що його більше не побачу".

За кілька днів їй сниться, що в їхню криївку приходить Василь.

— Болить рука? — запитує жінка.

— Ні. Вже нічого не болить, — відповідає той.

"Різун" гине 24 лютого. Його загін оточили п'ять рядів чекістів. Повстанці прорвалися через чотири, а останній так і не здолали. Його тіло впізнають тільки через два тижні — 9 березня. Наступного дня, через кілька годин після звістки про загибель чоловіка, Євгенія народжує сина. Просить назвати його Васильком.

Перші місяці переховується з немовлям у чужих людей. Та наближається зима. Уся родина Євгенії перебуває в Сибіру, жити в бункері з дитиною неможливо, а переходити за кордон — надто ризиковано. Служба безпеки Організації українських націоналістів пропонує передати малого Василька черницям. Нещодавно у Станіславі — теперішній Івано-Франківськ — розформували монастир Служебниць, кілька сестер влаштувалися працювати в дитсадок. Та після спілкування з черницею Євгенія вирішує, що це небезпечний варіант. Наступного дня віддає сина бездітній сім'ї, а сама йде зимувати в криївку.

Влітку 1947-го їх таки затримують у Калуші. На допиті обіцяють зняти всі звинувачення й надати квартиру в Києві, якщо Євгенія публічно засудить діяльність українських націоналістів. Вона відмовляється. Вирок — 10 років таборів. Упродовж першого року заслання жінка пише листи і звернення, завдяки яким дізнається, що сина відправили до дитбудинку в Станіславі. Її брат просить всиновити Василя. Отримує відмову, ще й викликають на допит.

Євгенія виходить на волю 1956-го. Одразу береться розшукувати сина. Та зі станіславського сиротинця надходить офіційна відповідь: Василь Андрусяк тут ніколи не значився. Пізніше з'ясовує, що хлопцеві змінили прізвище на Ганусяк і віддали під опіку офіцеру КДБ. З новими батьками її син переїхав спершу до Києва, а потім у місто Єльня біля Смоленська. У документах значився як Володя Корсаков.

Нова сім'я з порушеннями всиновила хлопця — адже не мали довідки щодо його батьків. В маленькому російському місті знали, що це не рідний син Корсакових. Коли "батько" приходив додому п'яний, то дружина часто відносила малого в дитбудинок. Корсакови вигадали легенду, що батько є рідний, а от мати Володі померла в пологах на Галичині, коли вони боролися проти бандерівського підпілля.

Євгенія приїжджає в Єльню 1958-го.

— Я — твоя мама, твоє ім'я Василько Андрусяк, тата твого нема, загинув. Ти в мене один. Скоро буде суд, присудять мені, — говорить сину під час першої зустрічі.

— Я хочу тут жити, я нікуди не поїду.

— Живи, а я приїду, влаштуюсь тут на роботу і буду здалека на тебе дивитися, добре?

— Не знаю.

Жінка заводить товариство зі старою матір'ю Корсакова.

— Не дам Вовку, він — мій, я його на плечах носила, — заявляє та. — Якщо хочете його забрати, беріть і мене. Синові я не потрібна, а невістка мене не любить.

Євгенія повертається додому — в Костопіль на Рівненщині. Щоб отримати прописку й мати змогу забрати сина, виходить заміж вдруге. Чоловік і свек­руха дають згоду, щоб перевезла Василя. 96-річна бабця на той час уже померла. Ще по дорозі в Україну хлопець говорить, що відмовляється від чужого імені.

"Я дивилася на нього й очам своїм не вірила, що це моя дитина, — пише Євгенія. — Мій син, який пропав, і за довгі важкі роки боротьби Господь вислухав мою молитву й допоміг побороти всю несправедливість наших ворогів, що стільки горя і страждань завдали всій нашій родині. Я віддала Богові подяку, що мені як нагороду за всі мої муки й поневіряння повернув сина".

Рік Євгенія розмовляє з сином винятково російською мовою. Тільки через 30 років, 1989-го, розповість йому про батька — полковника УПА Василя Андрусяка-"Різуна".

Питаю провідника:

— А де Юрчик?

А він:

— Який Юрчик? Який Юрчик?

Кажу:

— Та ж Юрчик, ваш син.

Він видивився на мене, а син був тоді в дитячому будинку десь аж біля Донецька. Я знала, що він уже вернувся, приїхав сюди, і думала, що вони вже зустрілись. То на нього так сильно подіяло, він закрив очі руками — ми сиділи біля вогню, а хлопці були десь далі — і аж повалився на землю, немов знесилений, і шептав:

— Мій син… Мій син…

Галина Дидик (1912–1979), зв'язкова головного командира УПА Романа Шухевича, описує спілкування з провідником. Її спогади "На жаль, і я жива" видали 2007-го

 Сестри кілька років прожили нарізно

Найпоширеніша доля повстанських дітей, що потрапили до рук радянських органів внутрішніх справ — сиротинець. Малюкам часто змінювали імена і прізвища, що ускладнювало майбутній пошук батьками чи родичами.

Головний командир УПА Роман Шухевич загинув у бою з чекістами 1950-го. Його синові Юрію на той час було 16, доньці Марії — 10. Обоє провели дитинство у сиротинцях. Юрій відсидів у радянських таборах 35 років. Зараз — народний депутат від Радикальної партії Олега Ляшка.

Шухевича заступив на посаді Василь Кук. Його сина Юрія переховували родичі. За це отримали 10 років арешту, а Юрка Кука оформили в дитбудинок під чужим іменем.

Донька президента Української головної визвольної ради Кирила Осьмака, який помер у Володимирській тюрмі 1960-го, Наталія дізналася про свого батька майже випадково, із книжки.

Ярема Твердохліб, син командира військової округи "Говерла" Миколи Твердохліба-"Грома", поводився в дитбудинку так непокірно, що його оформили під іменем Яків Дикий. Згадував: "Мене утримували в різних дитячих закладах, а в 6-річному віці я опинився в Рогатині у дитячому будинку, де почав ходити до школи. Навесні 1953 року до мене приїхали офіцери КДБ, допитували, показували фотографії до опізнання, фотографували мене при моїх шкільних зошитах, і наприкінці продиктували мені лист до мами, де я писав, що дуже прошу її приїхати до мене". Його фото й листи підкидали батькам із пропозицією здатися. Та "Грім" із дружиною застрелилися в криївці 1954-го.

Син підпільників Михайла Сороки й Катерини Зарицької — Богдан — народився 1940-го у львівській в'язниці "Бригідки". Батько помер у тюрмі 1971-го, мати вийшла на волю наступного року. До того часу Богдана виховували дід з бабою. Він став відомим художником-графіком, а його онук Антон Грін зіграв головну роль у фільмі "Поводир".

Доньки провідника ОУН на Львівщині Зиновія Тершаковця — Марта та Люба — після смерті батька й арешту матері Анастасії потрапили під опіку двох родин. Сестри кілька років прожили нарізно, перш ніж знову зустрілися та познайомилися між собою, а пізніше заново з мамою.

У провідника ОУН Карпатського краю Яро­слава Мельника-"Роберта" 1946-го народилися двійнята. Через півроку на його криївку напали чекісти — повстанець, його дружина і син Роман загинули. Доньку Віру встигли передати на виховання Ганні Бучко, яка мала своїх трьох дітей. Правду про походження Віри та розповіла 1992 року.

×