Стати художником Рене Маґрітт вирішив на кладовищі

10-річний Поль Маґрітт прокинувся серед ночі та зрозумів, що він у кімнаті сам. Матері не було. Кілька разів вона вже зникала з дому, батько навіть її зачиняв. До заміжжя мати Поля робила капелюшки. Цупкі тканини тоді пом'якшували нітратом ртуті, випари якого шкодили психіці.

Сліди вели до річки. Родина довго шукала жінку, але марно. Кілька днів потому чоловіки витягли її тіло з крижаної води. Утоплениця була гола, обличчя закрите сорочкою. Невідомо, чи сама вона накинула її на голову, чи це зробила вода. Тіло матері витягнули на очах 13-річного Рене, найстаршого з трьох її синів. Їхнє дитинство того дня закінчилося.

Сусідки кинулися втішати хлопців. Самогубство пригнітило й без того похмуру вулицю промислового бельгійського міста Шарлеруа. Рене не зронив ані сльозини. Ніколи не говорив про матір. Та згодом у картинах уже дорослого Рене Маґрітта неодноразово відчуватиметься відлуння тієї трагедії. Наприклад, закохані цілуються крізь тканину на головах. Або русалки навпаки — з жіночими ногами та риб'ячою головою. Та художник не був певен, чи дитячі спогади відіграють аж таку роль у його творчості.

— Усі зображення жінок, які я створив, — це портрети моєї дружини, — стверджував.

Із Жоржеттою вони прожили разом 45 років. Але навіть вона не знала про самогубство матері Рене, аж доки друг сім'ї, письменник Луї Скутенер, не взявся до книжки про Маґрітта. Якось під час вечері він поцікавився цією історією. В Жоржетти шматок застряв у горлі. Запитально глянула на чоловіка.

— Про такі речі не теревенять, — буркнув Маґрітт.

Про минуле він ніколи не говорив. Скутенерові здавалося, наче художник не здатен пам'ятати взагалі.

— Якось Рене ледь не півгодини згадував ім'я батька, — казав письменник. — Леон? Леопольд? Якби я писав про його життя тільки за його словами, розділ називався би "Минуле: нічого". Про матір було лише кілька слів у автобіографії: "Мати вирішила, що не хоче далі жити".

Стати художником Рене захотів за рік до її смерті. Разом із сусідською дівчинкою вони лазили закапелками занедбаного цвинтаря. Натрапили на чоловіка з мольбертом, що писав алею зі старовинними склепами.

— Відтоді вважаю живопис чарами, — розказував митець.

Рене почав ходити до вчителя малювання. Згодом вступив до Академії мистецтв у Брюсселі. Після армії захопився італійськими футуристами і почав писати у їхньому стилі — геометричні й абстрактні фігури. Картини не продавалися, і Рене був мусив улаштуватися на шпалерну фабрику. Днями розписував однаковими візерунками довжелезні рулони паперу. Ці квіти, яблука, шахові фігури, капелюхи-казанки, небеса, жокеї, каміння, люльки, птахи — постійні герої Маґріттових картин. І його Жоржетта.

Уперше її, свою майбутню дружину, він побачив на каруселі на ярмарку в Шарлеруа. Йому було 15, їй 13. Удруге — через сім років, в Академії мистецтв у Брюсселі. Жоржетта вивчала модернізм. Витончена, високочола, мала світлі очі й хвилясте волосся. На картинах вона постає різною. То наполовину жінка, наполовину небо — як на полотні "Чорна магія". Або "Недбала фея": у її присутності свічка замість світла горить тінню. Дружина була художникові не лише натурницею, а й найважливішим критиком. Жоржетті першій він показував свої картини, й обоє довго їх обговорювали.

Рене Маґрітт не виглядав як художник. Ніякого епатажу, ходив зазвичай у костюмі. Не любив писати картини в студії. Працював у їдальні, а коли подавали обід, відкладав пензля вбік і брав ложку.

— Рене, ти справді художник? — кепкували з його поведінки друзі.

— Вас дивує, що в мене вдома чисто? А вам відомо, що фарба має потрапляти на полотно, а не на килим?

Це не заважало йому замолоду товаришувати зі скандальним сюрреалістом Андре Бретоном і їздити на гостину до Сальвадора Далі й Поля Елюара. Маґрітт став лідером серед бельгійських сюрреалістів.

— Що таке сюрреалізм? — запитав його якось Андре Бретон.

— Це зозулине яйце в чужому гнізді, — відказав Маґрітт.

1929-го він завершив картину "Оманливість образів". Зобразив на ній люльку, а внизу підписав: "Це не люлька". Мовляв, її на картині не можна набити тютюном і закурити.

— Мене цікавить не живопис, а ефект, який він справляє на свідомість, — неспокій, зніяковіння, появу іншого погляду на речі, — говорив Рене Маґрітт.

Він зазнав світової слави — в останні 10 років. Серед найвідоміших картин — "Ґолконда", створена 1953-го. На ній зобразив дощ із десятків однаково вбраних чоловіків у костюмах і капелюхах-казанках. Художник пояснював:

— Ґолконда була багатим містом в Індії, таке собі диво. А я вважаю дивом ходити по небі. Капелюх-казанок — найбільш неоригінальний головний убір. Чоловік у казанку — пан Посередність. Я теж ношу казанок — у мене немає особливого бажання вирізнятися серед маси.

Маґрітт страшенно не любив подорожувати. Літаків боявся. Волів їздити трамваєм. Найкращою подорожжю називав "мандрівку своєю квартирою". Одного разу дружина ледве вмовила його відвідати виставку знайомого художника. Та вже майже на порозі закладу Рене зупинився і сказав:

— Наша Лулу не бажає йти на цю виставку. Ми краще зачекаємо на вас у кафе, тимчасом вип'ємо яєчного лікеру.

Чорний маленький шкіц Лулу був йому та дружині замість дитини. Своїх не мали. На знімку 1965-го вони утрьох — сивий Рене в чорному костюмі, Жоржетта в шубі, окулярах, вишуканих прикрасах і чорний пухнастий собачка перед трапом літака. Летіли до Нью-Йорка — на першу величезну ретроспективу Маґрітта у Музеї сучасного мистецтва. За два роки його не стало. Жоржетта пережила чоловіка на 19 років.

×