— Вибори до Верховної Ради 1990-го були майже еталоном чесності. Кожні наступні — все гірші. Як і Ради, крім нинішньої, — вважає колишній народний депутат Володимир ФІЛЕНКО, 60 років.
У березні 1985-го керівником СРСР обрали Михайла Горбачова. Він проголошує курс на "Перебудову" — поступову демократизацію суспільства, впровадження ринкової економіки. Як наслідок — у союзних республіках виникають неформальні об'єднання на підтримку реформ. В Україні таким стає Народний рух за перебудову, що утворили у вересні 1989-го.
"Горбачов захотів відкрити країні форточку, щоб дати суспільству ковток свіжого повітря. Але вітер, що увірвався крізь неї, повалив усю споруду", — говорили тоді. Восени 1989-го змінили виборче законодавство. Раніше балотуватися до органів влади могли тільки члени Комуністичної партії. Вибори були безальтернативними — у бюлетенях друкували прізвище одного кандидата, заздалегідь затвердженого "нагорі". Він отримував 100% голосів. Новий закон дозволяє висувати не лише комуністів — головне, щоб людину підтримав трудовий колектив чисельністю не менш як 200 осіб. Вибори відбуваються у два тури — 4 і 18 березня 1990 року.
— Я виступав перед трудовими колективами і сміливо розказував правду про Комуністичну партію та радянську систему, — згадує передвиборну кампанію політв'язень Левко Лук'яненко, 87 років. Балотувався в Івано-Франківську. — На зустрічі приходили провокатори. Запитували: "Як ви ставитеся до Леніна як до генія?" Я відповідав: "Так, це геніальний злочинець". Моя група підтримки налічувала п'ять осіб. На мою підтримку робили листівки на друкарських машинках і розклеювали у людних місцях. Уночі комуністи все здирали, наші зранку знову друкували та розклеювали. Пустили чутку, що мене вбили. У виборчих бюлетенях моє прізвище зазначили не окремим абзацом, як належить, а приєднали до іншого, маленькими буквами. Деякі виборці не побачили мене у списку. Думав, доведеться оскаржувати результати. Але не було необхідності — набрав 54 відсотки голосів. Пізніше мені розповідали, що у КДБ показували фільм про мою виборчу кампанію — наочний матеріал, як комуністам боротися з націоналістами.
— Проти мене написали "донос" народні артисти — Дмитро Гнатюк, Олександр Білаш, Юрій Мажуга, — говорить 76-річний Лесь Танюк, голова товариства "Меморіал". Балотувався в одному з районів Києва. — Надрукували його у "Радянській Україні". В день виборів ці газети кидали у поштові скриньки. Думали, це змусить людей голосувати проти мене. Та вийшло навпаки. Хтось намалював плакат, на зразок радянського: "А ты записался на фронт?" Сталін показував пальцем і запитував: "А ти проголосував проти Танюка?" І люди розуміли, що треба голосувати "за". Голоси тоді ніхто не купував. Хіба лаяли мене комуністи на зустрічах з людьми. Але трудові колективи їх не сприймали. В день виборів у Києві раптом виникла епідемія вишиванок. При тому, що мій округ — це був район робітничий, совковий. Українська ідея спалахнула за один день.
— На виборчу кампанію потратив 310 карбованців. Всі вони пішли на бензин для автомобіля, яким їздив на зустрічі з людьми, — каже Володимир Філенко. Висувався у селі Шелудьківка Зміївського району Харківської області. Середня місячна зарплата в СРСР того часу — близько 250 крб. — У мою підтримку активно включилися навіть старшокласники. Вони влаштовували ігри, де Філенко був "свій", а інші — "чужі". Малювали і розклеювали агітки "Коля, Маша, Пєтя, Лєнка — голосуйте за Філенка!". Райкоми партії активно організовували нам зустрічі з людьми — у колгоспах, клубах, на фермах. Не вірили у нашу перемогу. Коли о третій ночі дізналися результати, голові виборчої комісії задзвонили з району і наказали фальсифікувати їх. Старого комуніста довели до інфаркту, його забрала "швидка". Вже з лікарні телефонував керівництву: "Дайте мені автомат, я застрелю Філенка, але протокол фальшувати не буду".
"Вышли наружу накапливавшиеся годами проблемы и противоречия. Такой ситуацией пользуются разного рода авантюристы, национал-карьеристы. Пуская в ход слухи и клевету, они стремятся дискредитировать советскую власть, несут обществу хаос и раздор", — таке повідомлення публікує в пресі тодішня Верховна Рада. У Запоріжжі поширюють анонімні листівки, автори яких намагаються зобразити демократичних кандидатів радикальними націоналістіами. Мовляв, зараз вони агітують проти комуністів, а згодом закликатимуть не допускати до виборів етнічних росіян. У "Львівській правді" друкують листи галичан, які розповідають, що серед їхніх родичів на Сході поширюють чутки про "бандерівців". Мовляв, небезпечно їхати у західні області, бо там ненавидять східняків.
— Вибори 1990-го вперше наочно продемонстрували ціннісні відмінності між виборцями Сходу й Заходу України, — вважає донеччанин, доктор історичних наук Ігор Тодоров, 55 років. — Наша область делегувала до Верховної Ради переважно комуністів. Лише з Донецька в депутати пройшов не номенклатурний кандидат — доцент кафедри філософії політехнічного інституту Альберт Корнєєв. Зате до міської ради змогли потрапити кілька проукраїнськи орієнтованих діячів. Викладач Сергій Федорчук обійшов парторга металургійного заводу.
— Перший парламент був найкращий, — вважає Лесь Танюк. — Комуністів було більше. Проте вони нас боялися і йшли за нашими гаслами. Працювати з партійцями нам було просто. Що б не казали, це — поважні люди і господарники. Уміли й асфальт класти, й урожай збирати. Вже в наступний парламент прийшла молода комуністична гвардія на чолі з Петром Симоненком. Побільшало марксистської тріскотні, а діла стало значно менше.
111 місць із 450 отримав "Демократичний блок" у Верховній Раді за результатами виборів у березні 1990 року. Разом з кількома колишніми комуністами його представники створили так звану Народну раду. Депутати від Комуністичної партії розділилися на дві фракції: консервативну "Групу 239" та "Демократичну платформу". Склад парламенту оновили на 90%. У липні того ж року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет. А через рік проголосувала за незалежність України.
4 
1
Коментарі