У спогадах Панаса Саксаганського є фраза: "Стояла зелена осінь". Так міг сказати лише степовик, адже в степу осінь не золота, а саме зелена, бо сходить озимина. Його батько, дрібний херсонський землевласник Карпо Тобілевич, мав шістьох дітей. Четверо з них стали театральними діячами: Марія (Садовська-Барілотті), Іван (сценічне псевдо Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський).
У тих степах йому щастило на добру компанію. Змалку знав Марка Кропивницького, засновника нового українського театру. Однокласники Панаса — знаменитий пізніше меценат Євген Чикаленко та Олександр Тарковський, батько поета Арсенія Тарковського й дід Андрія Тарковського, кінорежисера.
Згодом, коли брати Тобілевичі із трупою Кропивницького виступали в Петербурзі, преса зауважила, що це "люди из интеллигентного слоя", що не було типовим для тодішніх акторів. На спектаклі "Назар Стодоля" й "Наталка Полтавка" ходив цар Олександр ІІІ і навіть дав аудієнцію артистам. Через те кореспонденти британських газет повідомляли, що цар запобігає перед українцями. Це не так, але успіх таки був грандіозний. З газет: "Хохлы и хохлушки решительно и по праву завоевали внимание Петербурга". Про Саксаганського писали: "Счастливая внешность, выразительное лицо, прекрасный голос и бесспорный талант".
Його дружина згадувала, як познайомилася із братами Тобілевичами перед виставою: Іван та Микола їй дуже сподобались, а майбутній чоловік — перелякав, бо збирався йти на сцену в ролі п"яниці й мав потворний вигляд.
Його здатність до перевтілень — легендарна. У першому акті "Суєти" Карпенка-Карого грав романтичного молодого Івана, а у другому — старого п"янюгу-кухаря Тарабанова. І ніхто його не впізнавав. Умів грати все — від високої трагедії до фарсу. Якось його у ролі старого маразматика Пеньонжки в "Мартині Борулі" побачив професор-психолог і сказав, що за цією роллю можна писати дисертацію із психопатології. А ця роль усім акторам здавалася дрібною, й її викидали із п"єси, та й тепер часто викидають.
Саксаганський зіграв майже сто ролей, серед яких, кажуть сучасники, не було найкращої, бо всі — найкращі. У "Сватанні на Гончарівці" втілив дурнуватого Стецька. Коли співав "На курочці пір"ячко рябеє, чи ти вийдеш, серденько, за мене", публіка шаленіла — так красиво це звучало й так шкода було Стецька.
— Пора мінятися, ви йдіть в оперу, а я — у драму! — казав Саксаганському Шаляпін.
Вони були знайомі. Шаляпін починав кар"єру в українській драматичній трупі. У комедії "За двома зайцями" Саксаганський став співавтором ролі Голохвастова. То він придумав монолог "Єжелі человєк подимется своїм умом вище лаврської колокольні…".
Він продумував роль до дрібниць. Та був і нестримно-гарячим, надто в молодості. В Одесі йому докучав підкуплений газетний рецензент. Якось Саксаганський не витримав і вліпив йому три здоровенні ляпаси. Дійшло до суду. Артист захищав себе сам, і всі присутні в суді аплодували йому. Суддя кричав, що тут не театр, і присудив місяць арешту — на гауптвахті, бо актор мав чин армійського підпоручика. Та начальник гауптвахти сказав, що місць нема й не скоро буде.
В Одесі Саксаганського шанував навіть грубіян-градоначальник Зелений. Казав:
— Моя жена, дура, шастает к вам в театр каждый вечер!
Моя жена, дура, шастает к вам в театр каждый вечер
Часом через пані Зелену випрошували дозвіл грати спектакль, бо тоді український театр не дуже пускали до українських міст. Після тріумфу трупи Кропивницького в Києві 1883-го їх не пускали сюди десять літ. Тож мандрували Росією, Волгою. Там інший клопіт: українців приймали, а євреїв — ні. А весь оркестр трупи Саксаганського — євреї. Він наймав місцевих росіян. Ті дуже пиячили. Симбірський поліцмейстер спитав, чому оркестр так погано грає. Саксаганський пояснив.
— Наступного разу привозьте хоч вагон євреїв, я дозволяю! — сказав поліцмейстер.
Брат Саксаганського, також великий артист Микола Садовський, був ревнивим і нерідко сварився з Панасом. Коли театральні колективи Садовського й Саксаганського ненароком опинялися в одному місті, публіка розривалася, бо любила обох. Щоб не робити конкуренції одне одному, вони домовлялися, хто де гратиме. Приміром, Микола телеграфував братові: "Грай, не бійся, не приїду!"
А починали разом — і красиво. В Одесі, бувало, Саксаганський після спектаклю ніс на руках до готелю Заньковецьку, а її чоловік, Микола Садовський, ішов ззаду й добродушно бурчав. А городові брали під козирок, уздрівши офіцера з дамою на руках.
Усі троє братів об"єдналися в одну театральну трупу 1900 року й грали разом, хоч і недовго. Остаточно Панас і Микола помирилися аж у 1920-х. Але більшовики не давали їм відкрити свій театр — боялися, що покладуть на лопатки всі "правильні" нові радянські театри. І брати виступали по клубах.
Утім, Саксаганському 1925 року дали звання народного артиста УРСР, а до 80-річчя — народного артиста СРСР. Та він тоді вже не мав сил ходити по сцені. Ще 1931-го грав іноді в "Наталці Полтавці" Возного — одну зі своїх коронних ролей. Але за кулісами про всяк випадок сидів загримований і одягнений актор-дублер. Востаннє Саксаганський вийшов на сцену в ролі Возного, коли святкували 50-річчя його театральної діяльності.
Він мріяв про Отелло. Однак тоді український театр не мав дозволу грати перекладні п"єси. А потім стало пізно. Виставу він таки поставив — сам. Та Отелло там грав уже інший актор.
Саксаганський любив розказувати анекдоти та влаштовувати розіграші. Якось 1908 року в Києві, на Сирці, виступав із показовими польотами одеський авіатор Уточкін. Зійшлося багато народу. Саксаганський із сином Петром стояли в натовпі біля якогось старого полковника.
— Дивися, скільки тут автомобілів! — підморгнув Саксаганський синові. — Коли Уточкін злетить, вони полякаються й побіжать у різні боки. Це небезпечно, нам треба стати в іншому місці!
Син із батьком почали удавано занепокоєно обговорювати, куди б їм відступити в разі такої халепи. Сусід-полковник клюнув на гру й почав їм пояснювати, що автомобілі не коні, вони не можуть злякатися. Саксаганський слухав спершу ніби й недовірливо, потім гаряче дякував — із такою ж серйозною міною на обличчі, хоча всі навколо ледь стримувалися від сміху.
1859, 15 травня — Панас Саксаганський (Тобілевич) народився в с. Кам"яно-Костуватому Бобринецького повіту на Херсонщині (тепер Миколаївська область). Учився в реальному училищі в Єлисаветграді (нині Кіровоград). Закінчив військове училище. Підпоручик, командир роти
1883 — подав у відставку, пішов на професійну сцену в Одесі — у трупу Михайла Старицького та Марка Кропивницького. Жалування — 150 рублів проти 50 офіцерських
1890 — із братом Іваном очолив театральну трупу, що проіснувала 19 років
1897 — на Всеросійському з"їзді акторів читав написану Карпенком-Карим доповідь, що починалася так: "Состояние театрального дела в России находится в жалком положении"
1903 — познайомився у Варшаві з Ніною Левченко, яка стала його дружиною. Раніше від актриси Любові Квітки мав сина Петра, що ріс із батьком, став інженером. Онук Саксаганського, Богдан Тобілевич, — архітектор. Правнук Петро — російський актор, живе в Москві. Зберігає архів прадіда, що буде переданий до Києва, коли тут відкриють музей Саксаганського
1918 — директор Державного народного театру в Києві
1935, 12 травня — востаннє вийшов на сцену
1940, 17 вересня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі поруч зі Старицьким, неподалік Садовського та Заньковецької
3 
1
Коментарі