Ексклюзиви
Пʼятниця, 20 травня 2011 07:36

"Сахаров умочував шматочки оселедця в чай"

Столичний психіатр Семен Глузман, 64 роки, тривалий час знав академіка Андрія Сахарова, співавтора водневої бомби й дисидента.

— Познайомилися ми в Києві в листопаді 1971-го. Сахаров тоді приїхав на кілька днів із дружиною Оленою Боннер. Зупинилися в письменника Віктора Некрасова в Пасажі. Віктор Платонович не казав, хто в нього. Тільки попередив усіх, щоб не турбували його в ці дні. Потім зателефонував, щоб я під'їхав на вокзал. Сахаров у касі для Героїв Праці брав квитки. Некрасов мене представив як автора експертного документа про генерала Петра Григоренка. Я доводив, що той —  нормальний, хоча його оголосили психічно хворим. Через це згодом мені дали термін. Коли ми спілкувалися із Сахаровим, навколо нас стояли з десяток чоловіків міцної статури й читали газети. Я розумів, хто вони, але так захопився, що мені було наплювати, чи записують вони розмову.

Удруге ми зустрілися з Оленою Боннер через сім років. Після ув'язнення я прибув на заслання до Нижньої Тавди в Сибіру. Важив 42 кілограми. Поклали мене в місцеву лікарню. Дозволили зателефонувати додому. Подзвонив дружині правозахисника Сергія Ковальова, з яким разом сидів. Попросив її передати моєму батькові, щоб вислав грошей, бо нічого не міг купити. Наступного дня в Тавду прилетіла Боннер. Привезла мені одяг, продукти і гроші. Ночувала в місцевому готелі. Сказала, що мене можуть обміняти на якихось радянських шпигунів, пійманих на Заході. Але щось змінилося, і мене ні на кого не обміняли.

Потім я отримав роботу, жив у гуртожитку. Раз на тиждень бігав на пошту і дзвонив Сахаровим до Москви, розповідав про своє життя. Це для мене було, як страховка: вони в курсі моїх справ. Наші контакти припинилися, коли 1980-го Сахарова й Боннер відправили на заслання в Горький.

Що Сахарови розповідали про своє заслання в цьому місті?

— Називали це "життям у золотій клітці". Навіть у таборі я міг спілкуватися із собі подібними, а Сахарови були абсолютно ізольовані від усіх. Жили в трикімнатній квартирі. Перед нею завжди сидів міліціонер. Коли виходили гуляти чи до магазину, їх супроводжували люди в цивільному. Не дозволяли будь-які контакти зі сторонніми. Якщо в Горькому опинялися московські знайомі й кидалися на вулиці до Сахарових, їх одразу "замітали". Андрій Дмитрович не міг залишати в квартирі нічого написаного, бо коли поверталися, аркушів не знаходили. Не мали телефону, щоб нікому не могли подзвонити. Його встановили за кілька годин до того, як Горбачов мав повідомити, що Андрій Дмитрович із дружиною можуть повернутися до Москви.

Чому фізик-ядерник, якому нічого не бракувало за радянської системи, раптом кинув їй виклик?

— Спочатку він був у штучному світі, створеному для науковців Берією і Сталіним. Знав про політзеків, бо в його проекті були "шарашки", де працювали вчені-ув'язнені. Але не переймався цим, бо думав лише про науку. А потім настало якесь прозріння. Коли Микита Хрущов заявив, що СРСР випробує нову надпотужну водневу бомбу на Новій Землі, Сахаров написав йому листа, що цього робити не можна, бо екологічні наслідки будуть страшні.

У нього було загострене почуття справедливості, тому не зміг примиритися з радянською владою і пішов зі свого звичного комфортного життя. Але й на барикадах жити не любив. Олена Боннер розповідала, що Андрій Дмитрович болісно переносив моральний тягар, який мусив нести, коли став неформальним лідером дисидентського руху в СРСР. Він був звичайною людиною, а не якимось святим чи супергероєм, який може захистити всіх безневинно засуджених. Писав якісь листи, давав інтерв'ю, але владі на це було наплювати. З ранку до вечора з усього Союзу приїжджали люди, дзвонили у двері. Їх гнав відчай. Боннер усіх грубо проганяла, бо допомогти їм було неможливо.

А як уживалися такі різні люди, як Олена Боннер і Андрій Сахаров?

— Вони познайомилися вже немолодими. Олена мала гучний і вибуховий характер. Андрій Дмитрович, бувало, її стримував: "Люсю, — так називав дружину, — ти не права. Не роби цього. Ти не повинна була це говорити". Кожен із них залишався самодостатньою особистістю. Олена до цього пережила непросте життя. Вона — лікар, пішла на війну, знаючи, що її батька розстріляли, а мати сиділа як дружина ворога народу. Була поранена. Мала від першого шлюбу двох дітей. У Сахарова перша дружина померла, теж лишилися діти. Він ніколи не говорив про них — оберігав. Бо коли політбюро не сміло чіпати батьків, то відігравалися на дітях. То кадебістський міф, що Сахаров — хороший, а Боннер — негідниця. Вони жили чудово, хоча були дуже різними. Він її безтямно кохав.

Які в Сахарова були звички?

— Не любив холодної їжі. Якось умочував шматочки оселедця в чай. Люся перехопила мій ошелешений погляд і заспокоїла: мовляв, не дивуйся — просто в нього хворе горло. Любив мити посуд. Мав "запорожця", хоча міг собі купити кращу машину.

Сахаров був специфічною людиною, із ним було непросто спілкуватися. Хоча був відкритий, але ставив запитання, наче робот — конкретно сформульовані, без жодних емоцій. Було враження, що в нього в голові якась машинка, що видає сигнали. Якось запитав, чи читав я Стуса. А ми з Василем сиділи в одній камері. Андрія Дмитровича цікавило, чи справді він великий поет. Я відповів, що його вірші — європейського рівня. Сахарову було важливо знати для себе: Стус — це просто жертва радянської влади чи ще й геніальний поет.

139 000

Cтільки карбованців Андрій Сахаров передав Червоному Хресту на спорудження онкологічного центру в Москві після смерті від раку першої дружини 1969-го. Це були його заощадження зі Сталінської та Ленінської премій

 

1921, 21 травня — Андрій Сахаров народився в Москві в родині викладача фізики й доньки військового. Початкову освіту отримав удома. До школи пішов із сьомого класу. У 1938–1942 роках навчається на на фізико-математичному факультеті Московського університету

1943 — одружився з лаборантом-хіміком Клавдією Віхиревою. У них народилося троє дітей — дві доньки й син. 1969-го — у 50 — дружина померла від раку

1948 — приєднався до групи вчених, що розробляла водневу бомбу. Згодом виступав за заборону ядерної зброї та ядерних випробувань

1966 — у листі до Леоніда Брежнєва застерігав про відродження сталінізму в СРСР. Через два роки опублікував у "Самвидаві" меморандум, у якому вимагав лібералізації СРСР. 1970-го створив у Москві й очолив Комітет із прав людини. 1975-го нагороджений Нобелівською премією миру

1970 — у дисидента Валерія Чалідзе познайомився з лікарем і правозахисницею Оленою Боннер.

— У нього сиділа гарна й дуже ділова на вигляд жінка, серйозна й енергійна,— згадував Сахаров.

Вони ходили разом на судові процеси дисидентів. За два роки побралися. Спільних дітей не мали. Після одруження з Боннер Сахаров переїхав до неї. Свою квартиру залишив 23-річній доньці Любі та 15-річному сину Дмитрові. Старша Тетяна вже була заміжньою. Донька й син Олени Боннер у 1970-х емігрували до США

1980–1986 — засланий із дружиною до Горького (сучасний Нижній Новгород) за протести проти введення радянських військ до Афганістану

1989, 14 грудня — помер від серцевого нападу в своїй московській квартирі

 

Зараз ви читаєте новину «"Сахаров умочував шматочки оселедця в чай"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

36

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 126
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода