— Голод у наше село прийшов зі сторони залізниці. Біля колій я вперше побачила мертвих людей. Особливо врізалося в свідомість, як біля жінки сиділи троє маленьких дітей і плакали, — розповідає 90-річна Зінаїда Мороз із Дирдина Городищенського району на Черкащині. Під час Голодомору вона жила в сусідньому селі Хлистунівка.

Люди, які залишилися без продуктів, тікали з сіл родинами. Ховалися по вагонах-товарняках. Голодна смерть багатьох заставала в дорозі. Тіла викидали на станціях. Висаджували й дітей-сиріт.

— Якось біля залізниці знайшли дівчинку 6–7 років із запискою в кишені "Гришко Катерина Максимівна". Мама Горпина забрала її до нас, — продовжує. — Я в батьків була одна. Тато Яків працював секретарем сільської ради. Мати організувала сиротинець — була завідувачка, нянька, вихователька й завгосп в одній особі. Притулок розмістили в опустілій хаті на три кімнати. Дітей харчували тричі на день. Пам'ятаю довгий стіл, за яким діти їли. Давали борщ, супи, картоплю, компоти, хліб. Продукти постачали два колгоспи. Одяг і взуття — районний відділ освіти. Я завдяки притулку і вижила.

Та іншим дітям із села не можна було в ньому харчуватися. Приймали тільки, якщо батьки померли від голоду. Тому місцевих багато повмирало. Рятувати їх ніхто не збирався. Навпаки ходили по хатах і вимітали все. З колгоспу майже все вивезли. Весною 1933-го не було насіння. Використовували лушпайки з картоплі. Садили не на городах, а ховалися по перелісках, подалі від лихого ока. Люди були нажахані пережитим. Боялися, щоб вирощене не відібрали.

×