— Була дівчинкою маленькою, коли в нашому селі люди стали помирати від голоду. У батьків більше дітей не було, крім мене. А через дорогу жила багатодітна сім'я. Голодні ходили постійно. Одного разу пішла до них і побачила, як вони жадно хапали щось із миски. Я й собі захотіла, — розповідає 94-річна Ксенія Мельник із села Маянів Тиврівського району на Вінниччині. — А мені те не дають, бо знають, що я одна в сім'ї та маю що їсти. Йду додому й плачу — там їдять, а мені не дають. Мати взяла продуктів, які були, і пішла зі мною до тих сусідів. Пригостила їх, та й питає: "А що ви там їсте, що дитині моїй так захотілося?" — "Ваша дівчинка не буде того. То млинчики з акації, бо більше немає нічого", — відповідають. Батько потім похвалив, що хоч трохи тим дітям занесли поїсти.
Ксенія Мельник згадує, що батьки розказували про односельчан, які котів ловили та їли. Бувало, зникали люди. Її майбутнього чоловіка Івана мати винесла надвір, бо розпух. Вже не говорив. Думали, помре.
— Не було ні людям, ні худобі що їсти. Я був самий менший із семи дітей у сім'ї, — розповідає Іван Мельник, 94 роки. — Мати казала моїм сестрам: "Мабуть, Ваня буде помирати". Я був при свідомості і це чув. Винесли мене й батька мого. Положили на лаву у двір. Я дуже спух, говорити нічого не міг, лиш очима водив. Це було навесні 1933 року. Батько помер. Не знаю як, але якось я вижив. Корову мали. Мабуть, вона врятувала нас. Бо з їдла все, що було в хаті — пшоно, фасолі, це позабирали. Пам'ятаю, як ходив по городі й шукав мерзлу картоплю. Її терли в макітрі й млинчики робили. Худобі зі стріхи батько смикав солому, кришив і згодовував.
94-річний Сава Боцвін із Маянова пам'ятає, як ходили поміж хатами зі щупами і шукали в землі закопане зерно.
— Чогось Сталіну не сподобались українці. Рішив позабирати в людей із хат все, що мали. Приїжджали з району. Там їм давали наказ, мусили виконувати, — каже Сава Терентійович. — У кого хата багатша, то її розбирали. Особливо, якщо жестю накрита — знімали її. Потім по городах ходили і штрикали землю. У кого знаходили зерно у схованці, гнали на каторгу в Сибір. Там люди помирали. Бувало, й зразу розстрілювали. Не було чим сіяти. Якби ж воно їм дійсно треба було, а то так, аби люди голодували.
Щоб вижити, селяни мусили йти в колгосп.
— Важко працювали. Якщо по житі й пшениці ріс бур'ян, відправляли вибирати його руками. Коли бураки сіяли, вздовж рядків копали ячейки глибокі й вузькі, — пригадує. — Туди падали довгоносики, які їли дуже буряк. У батьків було троє дітей. Мене відправили жити до тітки. Вона працювала важко цілий день, а ввечері отримувала на "зарплату" невеличкий шмат хліба. Ще школярам давали такі кругленькі цукерочки-горошок, аби вони ходили й вибирали довгоносиків. Я тоді вже пас гуси. Цілий день тітку виглядав, щоб хліба мені принесла. У неї була своя донька, але вона ділила й мені. А що їй було робити. Як тільки підходить додому, я вже навпроти неї біжу й заглядаю в руки.
Їли бур'яни різні. Назбираємо лопухів, калачиків, кропиви, наріжемо та й їмо. Цвіт липи вживали. Ловили черепах, розлупували панцир і на сковорідці смажили. Рятувалися, як могли. Але не всім вдавалося. Пухли люди й помирали.
2 
35413
Коментарі