Це один з найцікавіших і не до кінця зрозумілих детективних сюжетів ХІХ століття. Популярно-хрестоматійно ця історія відома. 1846 року в Києві група інтелектуалів — Гулак, Костомаров, Куліш, Шевченко та інші — утворила братство Кирила і Мефодія. Мета — всеслов"янська федерація під егідою вільних республік Росії, України та Білорусі.

20-річний студент університету Олексій Петров зробив донос заступникові куратора Київського навчального округу Михайлові Юзефовичу. Той — генерал-губернатору Бібікову. Усіх арештували. Третє відділення царської канцелярії провело слідство. Граф Орлов назвав ідеї братчиків "ученим бредом".

Та за цим "бредом" ввижався український сепаратизм, і кирило-мефодіївців покарали. Три роки одиночки в Шліссельбурзькій фортеці отримав 25-річний Микола Гулак, згодом відомий учений і педагог. 24-річного Івана Посяду, студента-філософа, вислали до Казані, де під наглядом поліції він закінчив університет. Так само було з 18-річним Іваном Андрузьким. 30-річного історика Миколу Костомарова заслали.

На п"ять років молодший Опанас Маркович, фольклорист, на засланні одружився з Марією Вілінською (Марком Вовчком), у яку згодом були закохані Тургенєв, Герцен, Жуль Верн, Шевченко й Куліш. 28-річний історик і письменник Пантелеймон Куліш чотири місяці відсидів у Петропавлівці, був засланий до Тули, а 1850 року помилуваний.

Формальна належність до братства Шевченка, як і Куліша, не доведена. Але 33-річний вільний художник Шевченко отримав строк: 10 років рядовим солдатом Оренбурзького корпусу, із забороною писати й малювати.

Засудили небагатьох, хоч у братстві було нібито до ста душ. Доки вони були живі, згадували про все це скупо. Тому на поверхні — лиш версія слідства. Мовляв, Куліша судили за "чрезмерную любовь к своей родине Малороссии", Шевченка — за "возмутительные стихи". Згодом були й інші версії — як-от про масонські корені Братства. А ще говорили про нібито причетність братчиків до таємної європейської традиції, що сягає короля Артура та лицарів круглого столу. "Двенадцать приборов на круглом столе?" — так починається "Тризна", яку Шевченко присвятив закоханій у нього княжні Варварі Рєпніній. Лицарська гіпотеза спокуслива, але дуже складна для доведення. Але й без неї в історії братчиків вистачає цікавих фактів.

Куліша судили за "чрезмерную любовь к своей родине Малороссии"

Приміром, майже всі кирило-мефодіївці знайомилися між собою у Юзефовича — саме того, до якого потім потрапив донос. Юзефович дбав про них, про їхню кар"єру, їхні твори. Він витягнув з провінції до Києва Куліша й Костомарова, допоміг Шевченкові влаштуватися в університет. А після доносу Петрова Юзефович старанно їх усіх виловив — і здав. Отже, тип українця, який заради громадської стабільності, як він її розуміє, здасть кого завгодно. Після цього глуха стабільність в Україні настала надовго, аж поки не виросло нове покоління ідеалістів, так званих громадівців.

Син Юзефовича дружив із ними, як його батько дружив колись із кирило-мефодіївцями. Але Юзефович-молодший нікого нікому не здав.

Добре, як у людини є діти — в них можна виправдатися за гріхи. Але у головних братчиків дітей не було. І винен у тім 1847 рік.

На його початку Куліш одружився з Лесею Білозерською. Шевченко був старшим боярином на тому весіллі. А навесні, після арешту чоловіка, Леся, внаслідок стресу, втратила дитину. Більше вони дітей не мали. На початок квітня того року й Костомаров затіяв весілля. Шевченко їхав туди й був арештований у Києві на пристані. А жених уже був під арештом.

Сам Тарас тоді парубкував. Улюбленець українських панночок вищого світу, він міг і не поспішати — але той рік назавжди все перекреслив.

У ньому переплелося багато історій фатальних, повних пересторог, передбачень і сигналів тривоги. Вони ніби відчували це й намагались обійти долю.

Куліш зустрів Лесю Білозерську, коли їй було 15 літ. Її мати була проти їхнього шлюбу, й Куліш поїхав з України, щоб забути Лесю. Але восени 1846 року нібито в справах повернувся. Писав: "В этом году я сделаю глупость!". А міг не зробити. 18 січня 1847-го, за п"ять днів до весілля, вони за щось посварилися. Леся в записці просила його повернути весільні обручки. Упертий Куліш відмовив: "Записочку Вашу сохраню для своих будущих детей!".

Обоє ще не знали, що будуть бездітні. На весіллі Леся подарувала на згадку старшому бояринові Шевченку вінчальну квітку. Баби ахнули: "Буде нещастя!".

У Костомарова історія чимось схожа. Красуню Аліну Крагельську він побачив в жіночому пансіоні в Києві, де викладав. Він був старший і здавався їй смішним. У розпачі Костомаров хотів утекти й улітку 1846 року поїхав до Одеси на море. І зустрів там Аліну!

Взимку 1847-го в Києві був різдвяний ярмарок. Тьма народу, в центрі уваги — угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Усі рвалися на його концерт у Контрактовому домі на Подолі. Костомаров дістав квитки для Аліни та її матері. Приніс — а в них є квитки від самого Ліста! Той, зачарований красою Аліни та її грою на фортепіано, обіцяв узяти дівчину з собою до Відня. Але після концерту Ліст у казино за один вечір просадив усі свої гроші. Погляди Аліни знов звернулися до Костомарова.

Коли всіх арештували, Шевченко казав, що йому найлегше: у Куліша молода жінка, у Костомарова — наречена, а в нього нікого.

Костомаров обвінчався з Аліною через багато літ. Коли Шевченко прийшов з війська, вони ще парубкували разом. Драма перерваної 1847 роком любові тяжіла над ними всіма, хоч і по-різному. Приміром, жонатий Куліш щоразу заводив нові бурхливі романи — як-от із Марком Вовчком. Він ніби хотів почати все заново.

Якщо стати в Києві лицем до Бессарабського ринку, то бачиш перед собою кінотеатр "Орбіта" — там стояв трактир з номерами, де влітку 1846 року жив Шевченко. А навпроти на Хрещатику жив Костомаров. У тому дворі був вишневий садок. Там вони із Шевченком обговорювали проект слов"янської федерації. Уже нема саду й трактиру, а на колишньому Бібіковському бульварі (нині — Шевченка) стоїть статуя Леніна із цитатою про спільні дії пролетаріату українського й великоруського. Чим не кирило-мефодіївська ідея — збаналізована й досі живуча. Мовляв, ми — родичі. Про це сам Шевченко казав: "Ага, родичі — як у нашого батька хата горіла, то їхній батько руки грів!".

Більше вони дітей не мали

А втім, в історії трапляються дивні зближення. Скажімо, для створення Червоної армії узято ідеї польського офіцера Зигмунта Сєраковського, близького приятеля Тараса Шевченка.

Він нібито був нікудишнім солдатом. Та це не так. Просто Шевченко не хотів бути солдатом тієї армії, в якій служив. А лицарство грало у нього в крові. В юності він бачив польське повстання 1831 року у Варшаві. Потім дружив із багатьма офіцерами — Яковом де Бальменом, Момбеллі та згаданим Сєраковським. У вдачі Шевченка був азарт Дон Кіхота. Він шукав нагоди першим зійтися з противником — всюди, навіть у домі Бібікова, читав крамольні вірші. Тож навіть якби не братство, він таки колись отримав би свої десять літ солдатчини.

Можна припустити, що туди його заманила любов до зброї. При арешті та обшуку у Шевченка знайшли не лише вірші, а й три пістолети. А ще раніше, їдучи в Україну, він купив собі рушницю та солдатську гармошку. Хтозна, де потім вони поділися.

А недоученого студента Петрова, який доніс на кирило-мефодіївців, узяли на службу до Третього відділення. Він і там на когось зробив донос. Петрова вигнали. Свої дні він скінчив убого, як провінційний музичний критик.

1846 — у Києві виникло Кирило-Мефодіївське братство
1847, 28 лютого — донос студента Олексія Петрова заступникові куратора Київського навчального округу Михайлові Юзефовичу на членів братства

 4 березня — арешт Миколи Гулака в Петербурзі, початок справи кирило-мефодіївців
 2 квітня — арешт Куліша у Варшаві
 5 квітня — арешт Шевченка у Києві
1847, 30 травня — завершення слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства

×