Обмін квартири за радянських часів тривав роками

 

Радянські громадяни не були власниками житла — люди винаймали своє помешкання в держави. Тому квартири не продавали, а обмінювали.

У 1960-х при міських відділах обліку й розподілу житлоплощі відкрилися госпрозрахункові обмінні бюро. Вони мали картотеку, де черговий інспектор допомагав підшукати вигідний варіант. У Києві таке бюро розміщувалося у будинку на вул. Вокзальній, 7.

Черга до кабінету інспектора рухалася повільно. За користування картотекою стягували 1 крб. На цю суму можна два тижні їздити тролейбусом на роботу й додому. Найбільш привабливі квартири в картотеці майже не з"являлися.

Увечері біля входу до обмінного бюро вирував стихійний квартирний "товчок". Згодом він "переїхав" у ботсад біля станції метро Університет. Відвідувачі тримали папірець із бажаним варіантом. Наприклад: "3=2+1". Це означало, що людина хоче обміняти трикімнатну квартиру на дво- й однокімнатну. Нерідко на плакатиках траплялися рівняння типу "1+1=3". Тобто дві однокімнатки в обмін на трикімнатну — із доплатою, але про гроші не писали, бо операція була незаконною.

Завсідники "товчка" відвідували його двічі-тричі на тиждень — інколи протягом кількох років. Крутилися там і маклери, переважно чоловіки з інтелігентною зовнішністю. Вони мали час водити клієнтів по квартирах, бо зазвичай працювали на півставки в науково-дослідних установах. На відміну від обмінного бюро маклери пропонували справді цікаві варіанти. Але їхні послуги коштували недешево — за вдалу оборудку посередник заробляв три-чотири свої офіційні зарплатні.

Коли відвідувач "товчка" помічав людину з потрібним рівнянням, починалося розпитування. Насамперед цікавилися: квартира в центрі чи на масиві? У 1960-х центром вважався лише Хрещатик і прилеглі до нього квартали. Щоб переїхати туди з масиву, слід було погоджуватися на меншу житлоплощу, як-от: "3+1=3". Або доплачувати — вже як хто домовиться.

Перший поверх вважався невигідним — квартири зазвичай без балконів, у вікно можуть залізти. Останній також: постійні проблеми з дахом, який тече, і ЖЕКом.

Далі розпитували, цегляний будинок чи бетонний. На початку 1970-х з"явилися чутки, ніби мешканці бетонних будинків частіше хворіють, бо волога, не повністю випаровуючись, виділяє отруйні речовини. Стіни квартир у таких будинках справді були сирими через смолу, якою заливали стики між бетонними плитами. Та й бетон був низькоякісним. Затим розпитували про квадратні метри,  планування квартири, який санвузол. І нарешті, чи є телефон. Окремий він чи паралельний із сусідньою квартирою?

Коли шукач уже ніби знайшов оптимальний варіант, могло виявитися, що натомість не підходить його житло. Тоді людина починала шукати варіант для господарів уподобаної квартири. А потім для тих, які не хочуть іти до помешкання третьої сторони. В обмінному ланцюжку, бувало, траплялися п"ять-шість ланок. Одного разу в Києві відбувся обмін з участю десяти сторін.

Та перш ніж замовляти вантажівку для переїзду, треба було заручитися згодою на операцію власника житла — держави. У кожному райвиконкомі існував відділ обліку й розподілу житлоплощі, а в ньому — інспектор з обміну. Він стежив, щоб громадяни обмінювалися рівноцінними квартирами. По-перше, щоб перекрити варіанти з нелегальною доплатою, а по-друге, щоб уникнути ситуації, коли на кожного новосела припадатиме менш як 6 кв. м житлової площі. Бо тоді родина стане в квартирну чергу і претендуватиме вже на кілька помешкань.

Якщо інспектор не дозволяв обміну, все треба було розпочинати з нуля.

×