четвер, 22 листопада 2012 18:54

На Івана Милостивого годиться провідати хворого

Автор: фото надане Музеєм Івана Гончара в Києві
  Олександр 
Вертинський, 
актор і співак, киянин за походженням, у спогадах про ”лаврську нищебратію” на початку ХХ ст. Під стінами Києво-Печерської лаври жебраків збиралося найбільше
Олександр Вертинський, актор і співак, киянин за походженням, у спогадах про ”лаврську нищебратію” на початку ХХ ст. Під стінами Києво-Печерської лаври жебраків збиралося найбільше

Святий Іван Милостивий, якого православні та греко-католики вшановують 25 листопада, був патріархом в єгипетському місті Александрії в VІІ ст. За життя прославився тим, що допомагав калікам, немічним і нужденним. За його наказом порахували всіх жебраків і вбогих Александрії — виявилось близько 7 тис. Їм велів щоденно безкоштовно видавати їжу. А двічі на тиждень, у середу й п'ятницю, сам приймав на паперті всіх злиденних і роздавав їм милостиню, відвідував лікарню. За те, що нікому не відмовляв у проханнях про допомогу, його прозвали Милостивим.

— На Івана Милостивого годиться провідати хворого або когось такого, що йому важко себе обслужувати, — розповідає 61-річна Лідія Полуніна, родом із села Довжок Погребищенського району на Вінниччині. — Несуть, як правило, їжу: пирога спече жінка й віднесе сусідці-калічці або вінегрету з котлетою діду одинокому, шо його ніхто не доглядає. Ідуть до церкви й подають милостиню старцям або тим, хто просить у переходах. Милосердя завжди треба мати, але не до тих бугаїв-побірушок, що на пляшку горілки виканючують, а до тих, хто справді нашої підтримки потребує.

В Україні жебраків називали старцями або прохачами, прошаками, торбарями, злидарями, харпаками. Образити, зневажити або посміятися над нужденним вважалося великим гріхом. За народними уявленнями, життєва доля старцювання, жебрання може дістатися кожній людині.

— Подавати милостиню калікам і старцям, відвідувати хворих і помагати немічним — діло Богу вгодне, — переконана Лідія Полуніна. — У нас кажуть: "Просить убогий, а подаєш Богу".

За народними переказами, Ісус Христос, святі Петро й Павло часто під виглядом жебраків мандрують світом. Тих, хто проявляє співчуття до старців, вони обдаровують достатком, здоров'ям і щастям, а за немилосердя карають. Якщо старці оминали чийсь двір, це сприймалося як поганий знак для всієї сім'ї. В українців побутує навіть таке прокляття: "Щоб вашу хату старці минали".

— Моя бабуся згадувала, що ніщелюбіє в людей колись було сильне, — розповідає Лідія Полуніна. — Це зараз вони по електричках ходять отак із хитрістю й лукавством, і їм ніхто й не вірить. А раніше старців, прочан, погорільців приймали в хаті, давали місце переночувати, годували, одяг старий їм наділяли, хоча і самі бідно-бідно жили. Це ж треба було витопити в печі, води нагріти й усіх їх перемити, воші прожарить, бо так же в чисту хату не пустиш. Заможніші — ті старців брали на зиму. А з Явдох (14 березня. — "ГПУ") вони самі знову пускалися в дорогу. І приказка навіть така була: "Як латаються, то в дорогу збираються, а як воші б'ють, то тут будуть".

Як людину неповноцінну, яка існує поза загальними правилами громади, жебрака вважали посередником між цим світом — живих людей — і тим — померлих предків. Речам старців приписували чудодійні властивості. Щоб не боліли руки, намагалися потайки потриматися за жебракову торбу. Захистити корову від зурочення можна було, нагодувавши її викупленими в жебраків куснями хліба. Щоб велися діти в сім'ї, де вони постійно помирали, батьки запрошували до новонародженого за хрещених перших зустрічних жебраків.

— Як у вагітної жінки була загроза викидню, то їй радили випросити у старця милостиню — 40 кусків хліба, і з'їсти їх. Допомагало: і роди були удачні, і дитинка здорова. Значить, щось же в цьому є, шо серед старців є Божі люди, — розказує Лідія Полуніна.

Подаючи жебракам милостиню, просили їх помолитися за одужання дитини, за упокій душі близького родича, за щасливе повернення додому тих, хто в дорозі, на армійській службі, заробітках. Бо молитву жебрака, як посередника між людиною й Богом, уважали дієвішою та помічнішою, ніж звичайного смертного. Вірили, що подаяння калікам і знедоленим позбавляє людину гріхів, сприяє виконанню задуманого й полегшує долю по смерті: "Скільки тут подавав, стільки й на тому світі отримаєш".

Долю для старців у майбутньому врожаї враховував господар під час засівання ниви. Перший раз кидаючи жменю зерна в землю, примовляв:

— Дай Боже, на трудящого й на просящого.

Або:

— Роди Боже, на всякого долю: бідного й багатого, на вола й на мошку і для нас трошки.

Жебракові, упійманому на крадіжці, інші старці "відрізали торбу"

Мандрівники, які побували у ХVІІ-ХVІІІ ст. у Країні козаків — як тоді називали Україну, відзначали, що тут співчутливо ставляться до старців, калік, убогих і сиріт. А було їх багато. Їх множили хвилі війн і повстань, які постійно котилися Україною. Магістрати, що управляли містами, церковні громади і ремісничі цехи постійно виділяли гроші на утримання "нищебратії". Для притулку бездомних, злидарів та інвалідів зводили спеціальні будинки — "шпиталі, приюти для жебруючої братії".

Їх історію досліджував український історик Петро Єфименко. На сторінках журналу "Київська старовина" за 1883 рік, писав: "В Слобідській Україні, як раніше і в Україні Правобережній, шпиталь представляв своєрідну жебрацьку громаду, виконавцем волі якої був виборний староста".

Свої громади жебраки утворювали за зразком ремісничих цехів. Старосту називали цехмістром, мали свою касу і статут, один одного називали товаришем. До цеху приймали тільки людей із фізичними вадами й каліцтвом. Щоб отримати дозвіл просити "Христа ради", вони проходили спеціальне навчання в панотця. Тривало воно до шести років. Заучували напам'ять жебранки, псальми й канти. Найбільшу популярність у населення мали "Сирітка", "Про Правду й Кривду", "Про бідного Лазаря" і "Про Олексія — чоловіка Божого". Також претенденти на місце в жебрацькій громаді твердо мали засвоїти правила жебрацького побуту — прибирати й доглядати церковне подвір'я, віддавати десятину на церкву, при якій існували шпиталь і старцівське братство, жертвувати "на кружку", на весілля, якщо хтось одружувався, а також неодмінно скидатися на хворих, на поховання товариша. За недотримання цих норм призначали штрафи, фізичні покарання, які виносили всією громадою порушнику на щорічних зібраннях, приурочених до великих церковних свят — Миколая, Трійці або Маковія. Найганебнішим вважали крадіжки в товаришів. За це могли "обрізати торбу" — вигнати із товариства й позбавити права на збір милостині.

У ХІХ ст. старосвітські цехові порядки занепали. Жебраками стали заправляти "прем'єри" та "прем'єрші" — спритні й нахабні верховоди. Вони домовлялися з поліцією, місцевою владою і церковниками, захищали калік від розбійних нападів. Але за це лупили з них гроші. Зазвичай це були цілком здорові люди, які вміли артистично вдавати інвалідів.

 

Зараз ви читаєте новину «На Івана Милостивого годиться провідати хворого». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути