Святий Іван Милостивий, якого православні та греко-католики вшановують 25 листопада, був патріархом в єгипетському місті Александрії в VІІ ст. За життя прославився тим, що допомагав калікам, немічним і нужденним. За його наказом порахували всіх жебраків і вбогих Александрії — виявилось близько 7 тис. Їм велів щоденно безкоштовно видавати їжу. А двічі на тиждень, у середу й п'ятницю, сам приймав на паперті всіх злиденних і роздавав їм милостиню, відвідував лікарню. За те, що нікому не відмовляв у проханнях про допомогу, його прозвали Милостивим.
— На Івана Милостивого годиться провідати хворого або когось такого, що йому важко себе обслужувати, — розповідає 61-річна Лідія Полуніна, родом із села Довжок Погребищенського району на Вінниччині. — Несуть, як правило, їжу: пирога спече жінка й віднесе сусідці-калічці або вінегрету з котлетою діду одинокому, шо його ніхто не доглядає. Ідуть до церкви й подають милостиню старцям або тим, хто просить у переходах. Милосердя завжди треба мати, але не до тих бугаїв-побірушок, що на пляшку горілки виканючують, а до тих, хто справді нашої підтримки потребує.
В Україні жебраків називали старцями або прохачами, прошаками, торбарями, злидарями, харпаками. Образити, зневажити або посміятися над нужденним вважалося великим гріхом. За народними уявленнями, життєва доля старцювання, жебрання може дістатися кожній людині.
— Подавати милостиню калікам і старцям, відвідувати хворих і помагати немічним — діло Богу вгодне, — переконана Лідія Полуніна. — У нас кажуть: "Просить убогий, а подаєш Богу".
За народними переказами, Ісус Христос, святі Петро й Павло часто під виглядом жебраків мандрують світом. Тих, хто проявляє співчуття до старців, вони обдаровують достатком, здоров'ям і щастям, а за немилосердя карають. Якщо старці оминали чийсь двір, це сприймалося як поганий знак для всієї сім'ї. В українців побутує навіть таке прокляття: "Щоб вашу хату старці минали".
— Моя бабуся згадувала, що ніщелюбіє в людей колись було сильне, — розповідає Лідія Полуніна. — Це зараз вони по електричках ходять отак із хитрістю й лукавством, і їм ніхто й не вірить. А раніше старців, прочан, погорільців приймали в хаті, давали місце переночувати, годували, одяг старий їм наділяли, хоча і самі бідно-бідно жили. Це ж треба було витопити в печі, води нагріти й усіх їх перемити, воші прожарить, бо так же в чисту хату не пустиш. Заможніші — ті старців брали на зиму. А з Явдох (14 березня. — "ГПУ") вони самі знову пускалися в дорогу. І приказка навіть така була: "Як латаються, то в дорогу збираються, а як воші б'ють, то тут будуть".
Як людину неповноцінну, яка існує поза загальними правилами громади, жебрака вважали посередником між цим світом — живих людей — і тим — померлих предків. Речам старців приписували чудодійні властивості. Щоб не боліли руки, намагалися потайки потриматися за жебракову торбу. Захистити корову від зурочення можна було, нагодувавши її викупленими в жебраків куснями хліба. Щоб велися діти в сім'ї, де вони постійно помирали, батьки запрошували до новонародженого за хрещених перших зустрічних жебраків.
— Як у вагітної жінки була загроза викидню, то їй радили випросити у старця милостиню — 40 кусків хліба, і з'їсти їх. Допомагало: і роди були удачні, і дитинка здорова. Значить, щось же в цьому є, шо серед старців є Божі люди, — розказує Лідія Полуніна.
Подаючи жебракам милостиню, просили їх помолитися за одужання дитини, за упокій душі близького родича, за щасливе повернення додому тих, хто в дорозі, на армійській службі, заробітках. Бо молитву жебрака, як посередника між людиною й Богом, уважали дієвішою та помічнішою, ніж звичайного смертного. Вірили, що подаяння калікам і знедоленим позбавляє людину гріхів, сприяє виконанню задуманого й полегшує долю по смерті: "Скільки тут подавав, стільки й на тому світі отримаєш".
Долю для старців у майбутньому врожаї враховував господар під час засівання ниви. Перший раз кидаючи жменю зерна в землю, примовляв:
— Дай Боже, на трудящого й на просящого.
Або:
— Роди Боже, на всякого долю: бідного й багатого, на вола й на мошку і для нас трошки.
Жебракові, упійманому на крадіжці, інші старці "відрізали торбу"
Мандрівники, які побували у ХVІІ-ХVІІІ ст. у Країні козаків — як тоді називали Україну, відзначали, що тут співчутливо ставляться до старців, калік, убогих і сиріт. А було їх багато. Їх множили хвилі війн і повстань, які постійно котилися Україною. Магістрати, що управляли містами, церковні громади і ремісничі цехи постійно виділяли гроші на утримання "нищебратії". Для притулку бездомних, злидарів та інвалідів зводили спеціальні будинки — "шпиталі, приюти для жебруючої братії".
Їх історію досліджував український історик Петро Єфименко. На сторінках журналу "Київська старовина" за 1883 рік, писав: "В Слобідській Україні, як раніше і в Україні Правобережній, шпиталь представляв своєрідну жебрацьку громаду, виконавцем волі якої був виборний староста".
Свої громади жебраки утворювали за зразком ремісничих цехів. Старосту називали цехмістром, мали свою касу і статут, один одного називали товаришем. До цеху приймали тільки людей із фізичними вадами й каліцтвом. Щоб отримати дозвіл просити "Христа ради", вони проходили спеціальне навчання в панотця. Тривало воно до шести років. Заучували напам'ять жебранки, псальми й канти. Найбільшу популярність у населення мали "Сирітка", "Про Правду й Кривду", "Про бідного Лазаря" і "Про Олексія — чоловіка Божого". Також претенденти на місце в жебрацькій громаді твердо мали засвоїти правила жебрацького побуту — прибирати й доглядати церковне подвір'я, віддавати десятину на церкву, при якій існували шпиталь і старцівське братство, жертвувати "на кружку", на весілля, якщо хтось одружувався, а також неодмінно скидатися на хворих, на поховання товариша. За недотримання цих норм призначали штрафи, фізичні покарання, які виносили всією громадою порушнику на щорічних зібраннях, приурочених до великих церковних свят — Миколая, Трійці або Маковія. Найганебнішим вважали крадіжки в товаришів. За це могли "обрізати торбу" — вигнати із товариства й позбавити права на збір милостині.
У ХІХ ст. старосвітські цехові порядки занепали. Жебраками стали заправляти "прем'єри" та "прем'єрші" — спритні й нахабні верховоди. Вони домовлялися з поліцією, місцевою владою і церковниками, захищали калік від розбійних нападів. Але за це лупили з них гроші. Зазвичай це були цілком здорові люди, які вміли артистично вдавати інвалідів.
2 
1
Коментарі