24 серпня 1867-го газета "Одесский вестник" надрукувала вітання російському імператорові Олександру II від американських туристів із пароплава "Квакер-Сіті". Підписане воно було капітаном судна та кількома подорожуючими. Напевно, цю подію тепер уже ніхто б і не згадав, якби автором вітальних слів не був журналіст Семюел Клеменс, що увійшов в історію під псевдонімом Марк Твен.
Того року молодого, але гострого на язик дописувача власники газети "Альта Каліфорнія" із Сан-Франциско вирішили відправити в турне Старим Світом. За рік до того з"явилися нариси Твена про подорож на Гаваї, які мали шалений успіх у читачів. Наклад газети стрімко зріс, тож тепер видавці мріяли знову добре заробити.
Маршрут подорожі пролягав Середземним морем і святими місцями Близького Сходу. Коли пароплав зайшов до столиці Османської імперії Стамбула, туристи вирішили скористатися з нагоди побувати в південних портах Російської імперії: Ялті, Севастополі й Одесі.
Однак у Туреччині Марк Твен загубив документи. Тож до Криму їхав із паспортом товариша, який вирішив залишитися у Стамбулі. У документі тоді ще не було фотографії, а лише опис його власника. Хоча письменник під нього не підпадав, митники в порту не прискіпувалися й пропустили всіх.
Південний берег Криму Твенові нагадав Сьєрра-Неваду — гірське пасмо на заході США. Його правоту згодом довели радянські кінематографісти, які стрічки про Дикий Захід знімали саме у Кримських горах.
А ось Севастополь справив похмуре враження. Хоч із часів Кримської війни (1853–1855) минуло 12 років, місто було в руїнах. Твен нарахував тут лише зо три десятки будинків, придатних для проживання. У стінах можна було побачити гарматні ядра, від яких до землі тягнулися іржаві потоки.
Американці відвідали також Малахів курган, який уже тоді був оповитий славою його захисників. Письменник узяв там на пам"ять кілька гарматних ядер. Інші туристи не гребували заробити на залишках по війні. Якийсь пасажир назбирав купу кісток та каменів. Один із них він потім хотів продати своїй тітці як "уламок кафедри Демосфена". — А "частиною останків російського генерала" мала слугувати коняча щелепа.
Відвідування Севастополя завершилося банкетом на честь американських гостей. На ньому місцеві чиновники запропонували туристам віддати шану російському імператорові Олександру II, який із сім"єю саме відпочивав у Лівадії, неподалік Ялти.
Севастополь справив похмуре враження. Місто було в руїнах
Цар симпатизував Сполученим Штатам. Вони не брали участі у Кримській війні, в якій Англія та Франція принизили Росію, продемонструвавши її відсталість і неефективність державного устрою. Окрім того, американці щойно вийшли з Громадянської війни, в результаті якої у США було скасоване рабство. Це дуже імпонувало цареві, який 1861 року ліквідував кріпацтво у своїй імперії.
"Яка метушня! Скликаються наради! Призначаються комітети! Вичищають фраки!" — записав 25 серпня 1867 року Марк Твен, якому як єдиному майстрові пера на борту доручили скласти "Адрес" — вітальне послання імператорові. "Ми — купка приватних громадян Америки, що подорожують лише заради власного задоволення, скромно, як і належить людям, що не мають жодного офіційного статусу. А тому ніщо не виправдовує нашої появи перед Вашою Величністю, окрім бажання особисто висловити вдячність володареві держави, яка, за свідченням доброзичливців та недругів, завжди була вірним другом нашої любої вітчизни". Із таких закручених фраз і складається вітання, яке надрукували в одеській газеті.
По прибутті до Ялти туристів на імператорських екіпажах довезли до Лівадійського палацу. "Адрес" зачитав американський консул. Цареві воно припало до душі. Марк Твен згадує, що Олександр II кілька разів переривав виступ словами: "Мило, очень мило". А потім сказав: "Спасибо вам, большое спасибо!".
Імператор і його сім"я сподобалися Твенові й іншим пасажирам. Письменник відзначив, що той був набагато величнішим, аніж його сучасники Наполеон III та турецький султан. Завершення кількаденної подорожі американці відзначили банкетом. На ньому Марк Твен досхочу натанцювався з місцевою дівчиною. "Як шкода, що я не знав російської", — напише він згодом.
Про існування української мови та українців письменник, мабуть, і не здогадувався. Хоч вони були серед мешканців Південного берега.
Для самих українців воно й ліпше, що він обмежився лише поверховим знайомством із жителями півдня Російської імперії. Бо у своїх творах та памфлетах і, зокрема, спогадах із подорожі, що ввійшли до книжки "Простаки у Європі", він не шкодував сарказму, висміюючи вади народів, із якими стикався.
Зрештою, не робив поблажки і своїм співвітчизникам. Якось на одному з банкетів хтось підніс тост: "Ми — англосакси! Якщо нам щось потрібно — ми йдемо і беремо...". На "людську" мову Твен це переклав так: "Ми, англійці й американці — крадії, розбійники та пірати, чим і пишаємося".
Дісталося навіть граматиці німецької мови. Письменника зачепило те, що винятків із правил у ній значно більше, ніж самих правил. А речення такі довгі та громіздкі, що навіть журналісти забувають, з чого починали, і пропускають підмет і присудок. Хтозна, що написав би Марк Твен, якби спробував вивчити закінчення українських слів у всіх семи відмінках.
Перепадало на горіхи і школі та церкві. Одразу після виходу книжки про пригоди товариша Тома Сойєра — Гекльберрі Фінна, її спробували вилучити з бібліотек кількох штатів. Ще й досі борцям за політкоректність видається жахливим, що у творі вживається слово "ніґер" — образливе нині, але нормальне для XIX ст., коли автор писав повість. Їх також шокує, зокрема, місце, де на запитання, чи не загинув хтось під час вибуху на пароплаві, відповідають: "Ні, ніхто. Тільки негр". Та це зовсім не расистська пропаганда, а точна фіксація того, якими були американці за життя письменника.
Мабуть, саме за щире зображення того, що бачив, Марка Твена вважають першим справді американським письменником. А Ернест Хемінгуей писав, що вся сучасна американська література вийшла з твенівських "Пригод Гекльберрі Фінна".
Чутки про мою смерть дещо перебільшені.
Немає нічого простішого, аніж кинути курити! Я робив це тисячу разів!
Коли не знаєш, що сказати, говори правду.
1 квітня. Цього дня нам нагадують, ким ми є протягом решти 364 днів.
Дружба — це таке святе, солодке, міцне та постійне почуття, що його можна зберегти на все життя, якщо тільки не спробувати позичити грошей.
Краще мовчати і здатися дурнем, ніж заговорити й розвіяти сумніви.
1835, 30 листопада — Семюел Клеменс народився у Флориді, штат Міссурі, у сім"ї дрібного торговця. Був третьою дитиною із чотирьох, що вижили в родині
1847 — помирає батько, Сем мусить працювати друкарем у газеті, яку почав видавати його старший брат. Згодом працює помічником лоцмана на пароплаві
1861 — тікає від Громадянської війни у США на захід країни, де працює на срібних копальнях Невади; починає дописувати до місцевої газети
1864 — влаштовується журналістом у Сан-Франциско
1866–1867 — здобуває славу завдяки нотаткам з подорожей на Гаваї та до Європи; 1869 — виходить його перша книжка "Простаки за кордоном", написана за підсумками поїздок
1870 — одружується з Олівією Ленґдон, з якою мав четверо дітей
1870–1880-ті — пише найвідоміші свої твори — "Пригоди Тома Сойєра", "Принц та жебрак", "Пригоди Гекльберрі Фінна", "Янки з Коннектикуту при дворі короля Артура"
1910, 21 квітня — Марк Твен помер від стенокардії
Він народився, коли пролітала комета Галлея. Помер, коли хвостата зірка знову була на небі.
Псевдонім "Марк Твен" Семюел Клеменс обрав на згадку про роботу помічником лоцмана на Місіссіпі. Він означає мінімальну глибину, придатку для проходження річкових суден — 365,76 см.
Останній його твір — "Таємничий незнайомець" — вийшов через шість років по смерті письменника.
3 
1
Коментарі