З тих наших поетів, що служили в армії Петлюри, до хрестоматій увійшли Володимир Сосюра і Євген Маланюк. Вірш першого "Любіть Україну!" дають школярам учити напам"ять. А Маланюка — навряд, бо так страшно мало хто писав про Україну:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п"яна і німа
Неплідну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п"яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар!
Яким був чоловік, який це написав?
Він народився в Архангороді, на півночі Херсонської губернії. Дід його — з козаків, що чумакували після загибелі Січі. Він вважав степ центром світу й не спокушався ні Петербургом, ані Одесою. Мати поета — з чорногорських колоністів.
Теліга казала так з ревнощів
Євген закінчив Єлисаветградське (нині — Кіровоград) реальне училище. Те саме, звідки вийшло немало видатних людей: брати Тобілевичі, Чикаленко, Яновський, Нейгауз. Під час Першої світової Маланюк закінчив Київську школу прапорщиків, воював на Західному фронті — начальником кулеметної команди 2-го Туркестанського стрілецького полку російської армії. За бойові заслуги підвищений до поручика. Згодом — сотник Української армії, служив в оперативному відділі Генштабу, був ад"ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Коли військо відступило за Збруч, був інтернований і в польському таборі написав перші вірші українською мовою.
Цитований вище був написаний 1926 року. Він шокував своїх і чужих.
Молодий поет називав Україну Пріською царя Петра, проклинав її ледачу вдачу, лаяв за те, що вона шукає насолоду в слізних піснях і попереджав, що її простір, широкий, як море, може стати калюжею Росії. Маланюк розумів: Україна — жертва власних вад, і нема чого нарікати на "воріженьків".
Вважав гріхом лірично-розслаблені вірші. Його ідеал — воїн. Він любив згадувати одного попа з Херсонщини, приятеля часів батькової юності. Той піп служив разом з Маланюком-молодшим в армії УНР і ходив у кавалерійські атаки, тримаючи в одній руці хрест, у другій — шаблю.
Маланюк бачив красу в силі. Він мріяв про залізну Українську імперію — на зразок імперії Римської. Утім, мріяв прагматично: "Україна мусить зробитися необхідною, як штани, тільки тоді вона постане. Поки вона буде тільки "кумедією", орнаментом, піснею — до того її не буде". За ці слова багато хто й тепер образиться. Навіть соратники не поділяли його категоричності. Називали Маланюка настовбурченим вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ.
На нього й полювали, як на вовка. Після Другої світової генпрокурор СРСР Вишинський вимагав у союзників видати "небезпечного військового злочинця Маланюка" — хоча після 20-х років Євген не брав до рук зброї. І саме це й здається дивним: адже любив "залізні римські когорти", то чому ж не пішов услід за легіонами вермахту воювати з більшовизмом?
Сам він восени 1941-го відповів на це питання так: "Ми не господарі ситуації, нас "висвобождають", і хто — румуни та німці?! Ось чому я й не пішов!".
Він називав себе твердо, по-римськи, Евгеном, а не Євгеном — щоб без м"якості. Кажуть, Маланюк не згадував батькового імені. Бо того звали Филимоном, а це ім"я здавалось синові неаристократичним.
Маланюк не бачився з дружиною 17 років
Зрештою, сам він виховав у собі аристократа, гордого й незалежного. Був співцем українського націоналізму, і не входив до ОУН чи будь-якої партії. Та все одно його образ ще за життя забронзували. Він це знав, і був такий (може, ним самим і вигаданий) анекдот. Живучи в США, Маланюк любив піти в гори на відлюддя й там гуляв, цілком голий, "щоб ближче до природи". І якось набрів на стару американку, що збирала гриби. Вона злякалася, а він сказав: "Не бійтеся, пані, я забронзований!".
Цей чоловік — понад 180 сантиметрів зросту, красивий, військову поставу зберігав до кінця життя — не міг не подобатися жінкам. Йому приписували численні романи. Щось із того було правдою. Але, здається, зрілим солдатом і поетом він став раніше, ніж здобув поважний любовний досвід.
Його перші любові були цілком поетичного характеру. Скажімо, 1918 року в Києві Маланюк був недовго закоханий в дочку царського генерала. В юності Маланюків батько вкрав у того наречену, матір майбутнього Євгена. Отож, Маланюк-молодший закохався в ту дівчину — а скоріше в цей дивовижний сюжет.
Щось подібне, але довше й сильніше, було в нього 1924 року з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною. Він тоді вчився на інженера в Празі. Писав їй меланхолійно: "Листа вам не відправив — конверт з маркою скурив, дуже хотілося курити перед екзаменом. Ви маленька дитино моя з половецьким розрізом очей!". Це була літературна — але сильна любов.
Наступного року в Празі він обвінчався з Зоєю Равич, студенткою-медичкою, родом з Полтавщини. Вона дуже кохала Маланюка, сама ж була особистістю неяскравою. Про це поетеса Олена Теліга, знайома Маланюка й подруга Лівицької-Холодної, казала: такі чоловіки, як він, бояться розумної жінки, яка їх може захитати на їхньому п"єдесталі.
Гадається, Теліга казала так з ревнощів. Хоч справді, обидві дружини Маланюка, і перша, і друга, не були "видатними". Може, він якраз і любив таких — тихих.
Із Зоєю вони прожили п"ять років. Згодом вона вийшла за спокійнішого, ніж Маланюк, чоловіка, й була з ним щасливою.
Онуки живуть у Чехії
Коли поет вже жив у Польщі, познайомився з Богумілою Савицькою — в чеському посольстві у Варшаві, де вона працювала. 1933 року вони одружилися, а наступного народився син Богдан. Прожили разом до весни 1945-го, коли Маланюк опинився в Західній Німеччині, а Богуміла з сином — у Празі. Відтоді Маланюк не бачився з дружиною 17 літ. Вже під старість, 1963-го, вони зустрілися у Варшаві — ненадовго, боячись спецслужб. На цю зустріч, з обережності, не брали сина. Через рік Богуміла померла. Ще через рік поет, уперше по війні, зустрівся з сином і побачив свого внука.
Поміж романів Маланюка був ще один. 1936 року в Карпатах він познайомився з тернополянкою Оксаною Сембай-Галицькою. Їй було 17, йому 39. Між ними зав"язалися дуже приязні стосунки. Уже по війні, коли Маланюк опинився в США, а Оксана давно була заміжньою, її чоловік раптом сказав їй: "Такий знаменитий поет живе самотній. Ви ж були знайомі, напиши йому!".
Вони листувалися 15 років, аж до смерті Маланюка. Це листування пані Оксана видала до століття поета окремою книгою. У ній немає "любовних" одкровень — нічого, окрім самотності поета. Хоча в Нью-Йорку йому нібито не бракувало популярності. Його радо приймали в емігрантських салонах. Там знали, що він любить яблука й яєчню з салом, а також — їсти мед ложками, бо "так роблять на Херсонщині". Утім, як аристократ, шанував коньяк "Курвуазьє" й курив люльку, від чого, зрештою, й зупинилося його серце.
Він передчував, що помре в лютому, й за чотири роки до смерті писав про це. Вірш так і звався — "Лютий".
16 лютого 1968 року ввечері він збирався йти до театру, мав квиток. Але вдень Маланюка знайшли мертвим у його холостяцькому помешканні. На похорон прийшли поети-ньюйорківці й читали його вірші.
В Україні не лишилося прямих нащадків поета. Його син, архітектор, помер у Празі 1999 року. Онуки, Богдан та Гонза, живуть у Чехії.
Але десь тут з нами — його шабля. З тією шаблею, кривою, у срібній оправі, Маланюк пройшов Першу світову, потім подарував її своєму командирові, Василеві Тютюннику. Цю шаблю в кінці 1919-го поклали в могилу Тютюнника, похованого в Рівному. Отже, шабля Маланюка лишилася в нашій землі.
І ще: у Києві, на вулиці Банковій, де тепер Секретаріат президента — була двоповерхова будівля Генштабу, де служив сотник Маланюк.
1897, 20 січня (2 лютого) — народився в Архангороді, нині Новоархангельськ Кіровоградської області
1915 — мобілізований до російської армії, з 1918 року — в Українській армії
1920, 20 листопада — перехід військ УНР за Збруч
1925 — у Празі обвінчався з Зоєю Равич. Початок літературної кар"єри (збірка "Стилет і стилос"). Усього видав 12 збірок поезій та два томи культурологічних та історіософських праць
1933 — одружився з Богумілою Савицькою у Варшаві
І945, травень — розлука із сім"єю, переїзд до Західної Німеччини
1949 — емігрував до США
1968, 16 лютого — помер у Нью-Йорку
2 
1
Коментарі