"Люди у вагонах тулилися до корів і коней, щоб зігрітися"

 

З території Яворівського полігона депортували 150 тисяч осіб

75 років тому у Львівській області утворили Яворівський військовий полігон — тепер Міжнародний центр миротворчості та безпеки Західного оперативного командування Сухо­путних військ Збройних Сил України. Його площа — більш як 36 тис. га. Тут регулярно відбуваються військові навчання — за участі солдатів з України, США, європейських держав.

Околиці Яворова називають Розточчям. До створення полігона 1940 року на його території були 128 сіл. Найбільші — Велика Вишенька, Річки, Біла, Тростянець — налічували понад тисячу жителів кожне. Протягом 1939–1961 років звідси виселили близько 150 тис. осіб.

— У радянський час тема депортації замовчувалася, — говорить автор книжки "Полігон на Розточчі", студент Гамбурзького університету 22-річний Святослав Стецькович. — Лише 1994‑го почали з'являтися перші публікації про "полігон на гробах". Їх можна перелічити на пальцях, бо очевидців залишилося дуже мало. Зараз усі пишаються величезним Центром миротворчості. Але мало хто знає, на яких сльозах, зруйнованих долях, сплюндрованих церквах і могилах він будувався. Дослідники порівнюють масштаби виселення з Яворівщини з депортацією кримських татар.

СРСР був найбільшою країною у світі й на його території розташовувалися безліч незаселених і малозаселених територій. Чому радянська влада вибрала для полігона саме Розточчя?

— Перша причина — рельєф. Тут рівнинна місцевість із горбами, пісок. Це дуже зручно для стрільб. Друге — можливо, полігон мав стати плацдармом для наступу. Адже на той час межував із Німеччиною, що окупувала Польщу. Третя причина — Розточчя населяли ­греко-католики, тут було більше церков, ніж деінде. Місцеві українці мали свідому національну позицію, діяли читальні "Просвіти". Радянська влада вбила двох зайців — загасила вогнище націоналізму і створила потужний військовий центр.

Наскільки були великі втрати?

 

— Сьогодні прилегла до полігона територія — це Яворівський національний природничий парк. Завдяки мальовничій природі Розточчя називають "українською Швейцарією". Ще нині, незважаючи на постійні навчання, тут прекрасна природа — безліч грибів, ягід, риби. Жителі району намагаються потай потрапити на полігон, щоб збирати їх, косити сіно. Навколишні ліси були багаті на звірину. 1923 року створили мисливське господарство. Росли цінні породи деревини — дуби, сосни, буки, діяло вісім тартаків.

Розточчя на рівні з Бойківщиною вважали центром церковного дерев'яного будівництва. Зі 102 дерев'яних церков Галичини XVII століття 10 були розташовані саме тут. Церкву архістратига Михаїла у Великій Вишеньці 1927‑го освячував митрополит Андрей Шептицький.

Як відбувалося переселення?

— Виселяли всіх без винятку. Переважно в нещодавно приєднану до Української РСР Бессарабію. Рідше — у Дніпропетровську та Запорізьку області. Спочатку людям говорили про грошові компенсації. Та найчастіше розмови залишалися обіцянками. Іноді платили 25 карбованців голові сім'ї та по 5 карбованців кожному членові (середня місячна зарплата в СРСР 1950 року становила близько 600 крб. — "ГПУ"). Зате для організаторів переселенські акції були складовою соціалістичного змагання. Тих, хто особливо успішно справлявся з планом, навіть нагороджували грошовими преміями — 700 карбованців.

Ніхто не пояснював, куди й чому везуть. Виселення проводили на великі релігійні свята — Святвечір, Різдво, Йордан. Щоб люди точно були вдома. Втекти не можна було — село оточували військові, в разі непокори стріляли.

В Ізмаїльську область — нині це південь Одещини — везли товарними вагонами. Дозволяли брати з собою худобу. У січні 1941 року люди у вагонах тулилися до корів і коней, щоб зігрітися. Коли виселяли з села Пісоцьке, пообіцяли, що люди будуть їхати у купе, нічого брати з собою не треба. Не дозволили навіть взяти одягу дітям. А везли в товарняках. Жінки в них народжували, у холоді діти помирали. На зупинках вискакували в поля і шукали мерзлу бульбу, аби поїсти.

Чи намагалися люди протистояти опе­рації?

— Із Верблян виселили тільки частину. Жителі іншої частини села йшли з мотиками й вилами рятувати односельців. Упіймали трьох чоловіків, більше їх ніхто не бачив.

Найбільш непоступливі були селяни з Верещиці. Їх відвезли на Дніпропетровщину. Багато людей повернулися на малу батьківщину. Знову вивезли — повернулися. Так повторювалося тричі. Коли 1961-го їх планували депортувати вчетверте, втекли в ліси або до родичів у сусідні села. Дійшло до того, що в селі мусили провести перепис — скільки є людей, скільки родин, скільки будівель.

Як жилося на новому місці?

— У Бессарабії до кінця 1940-х не було колгоспів. Після війни почався страшний голод. Бракувало питної води, продуктів, мила. Не було жодного медичного закладу. Влада не звертала уваги на те, що що серед переселенців із Західної України кинулися хвороби, зокрема тиф, людей доїдали воші. Багато хто з великим ризиком для життя пускався навмання до своїх рідних місць. Худобу гнали поперед себе. На дорогу йшло кілька тижнів. Тут поселялися неподалік полігона. Заново будували хати, сусіди ділилися хлібом — бо ж не сіяно нічого.

20 церков знищено на території Яворівського військового полігона після 1940 року. Також зрівняли з землею 14 цвинтарів, засипали 1,5 тис. колодязів.

×