— Шовківництвом у Радянському Союзі почали займатися за наказом Сталіна ще до війни, — розповідає 74-річний Григорій Тарасов, колишній керівник "Укршовктресту". — Тоді створювалися парашутно-десантні війська. А для парашутів потрібен шовк.

До 1980-х в Україні вирощуванням тутового шовкопряда займалися майже 2 тис. господарств у 15 областях, на 43 тис. га плантацій шовковиці. Щороку мали 1,3–1,4 тис. т.

— Вирощували у спеціальних приміщеннях — шовководнях, — розповідає 52-річний Анатолій Корнєєв, колишній директор господарства "Шовкорадгосп" з Великолепетиського району Херсонщини. — Починалося із яйця гусені розміром з макове зернятко. За місяць вона з"їдала тонну листя й ставала як людський палець.

Згадує, що років 30 тому в радгоспі було 114 га шовковиці. З одного виходило до 3 т листя.

Сезон вирощування шовкопряда починався після травневих свят. Якщо було холодно, то приміщення прогрівали. За радянських часів дизпальне коштувало 3–5 коп., електроенергія — 1,5 коп., вугілля — 10–15 крб/т. Та все одно виробництво було збитковим — держава дотувала майже дві третини витрат за рахунок підвищених закупівельних цін. Але робітниці отримували добре — по 200–250 крб на місяць.

Збирали кокони вручну. Це треба було зробити за 2–3 дні, тому гукали на поміч рідних і близьких. Кокони зсипали в очисні машини. У них знімали верхній шар шовкової нитки. Після сушки сировину відправляли на пункти переробки. В Україні їх було два — Запорізька кокономотальна фабрика й Київський шовкоткацький комбінат.

Український шовкопряд, виведений нашим Інститутом шовківництва, був найкращим у світі. Нитка з нього виходила надзвичайно міцною, еластичною. З одного кокона досягала півтора кілометра безперервно. Нею забезпечували весь СРСР. Робили шовк для армійських парашутів і використовували для хірургічних операцій. Також виготовляли крепдешин.

Коли зросли ціни на енергоносії й держава припинила дотації, шовківництво в Україні занепало. Сушарні та фабрики порізали на брухт.

×