"В период Отечественной войны многие крымские татары изменили Родине, дезертировали из частей Красной армии, обороняющих Крым, и переходили на сторону противника, вступая в сформированные немцами добровольческие татарские воинские части, боровшиеся против Красной армии", — йшлося у постанові Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року.
Уже через тиждень, 18 травня 1944-го року, розпочалася депортація кримських татар із півострова. За три дні з батьківщини вивезли цілу націю. Серед них — 11-річного Дилявера Еннанова. Мого батька.
Радянські війська щойно витіснили з Криму нацистів. 6 травня під час штурму Сапун-Гори під Севастополем загинув старший брат Дилявера, 19-річний Зубієр Еннанов. Трагічну звістку приніс у дім його однополчанин, поранений у ногу білорус Леонід Пінчук. Не встигли оговтатись від однієї біди, як прийшла друга. Пізно ввечері 17 травня в їхні двері в Сімферополі гучно постукали. Мати Дилявера, напівсонна, пішла відчиняти. В приміщення ввірвалися троє військових — офіцер та двоє рядових. Офіцер швидко прочитав постанову про депортацію й наказав:
— Даю вам 10 хвилин на збори.
— І через це ми чекали на вас майже три роки? — тільки встигла сказати мати.
— Німці для нас були окупантами, але аж ніяк не фашистами, як і татари не були зрадниками, — розповідав пізніше Дилявер. — Пам'ятаю, як під час окупації разом із мамою засидівся в гостях. Додому поверталися околицями — з настанням темряви починалася комендантська година. І раптом назустріч — солдат вермахту. Військовий рукою перехопив автомат, мама інстинктивно закрила мене собою, чекаючи на постріл. Та його не було. Солдат простягнув нам хліб. Білий духмяний хліб, смак якого ми давно забули. Жестами показував: "Беріть, у мене теж кіндер, айн, цвай, драй…" А ще пам'ятаю, як один із загарбників щодня ходив до стареньких сусідів-вірменів із мискою їжі.
Що можна було зібрати за 10 хвилин? Взяли матрац, дві подушки, каструлю, відро, миски й документи. Їх тут же провели у двір, де під дощем вже мокнули сусіди. Так просиділи до ранку. Заходити назад у квартири не дозволили, там "наводили порядок" енкаведисти.
На світанку прибули вантажівки й усіх повезли на залізничну станцію. Повантажили в "товарняки", наглухо позачиняли двері, приставили до ешелонів охорону, і поїзди пішли в невідомому напрямку. Лише в дорозі люди почали здогадуватись, що везуть їх десь на південь.
— Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню, — розповідав батько. — Співали і плакали, озираючись назад. Щоб збільшити місткість вагона, в ньому з дощок облаштували другий ярус. У дорозі двері вагонів відчиняли на коротких зупинках, коли вважала за потрібне охорона. Під час цих зупинок думали про воду й виносили покійників. На більш тривалих зупинках із тих продуктів, що встигли захопити із собою, під наглядом конвоїрів готували їжу. За два тижні шляху ті, хто витримав цю перевозку, страшно схудли, вкрилися вошами, змінилися до невпізнаваності.
Батька відвезли в місто Беговат Узбецької РСР — теперішній Бекабад, за 4 тис. км від Сімферополя. Згодом переселили у сусідній Андижан. Серед місцевих провели роз'яснювальну роботу — розповідали, що приїдуть криваві виродки, зрадники, які повбивають усіх. Люди зустрічали ешелон із камінням, палицями й ножами. Та замість головорізів побачили немічних старих людей, дітей і жінок — усі чоловіки ще були на фронті.
— Невдовзі недовіра узбеків зникла, — казав батько. — Одного разу ми, голодні дітлахи, залізли в якийсь сад — і давай обривати урюк. Несподівано з'явився похилого віку господар і звелів усім швидко злазити. Тоді наказав іти за ним. У будинку всіх нагодував, ще й дав із собою ягід.
Усі кримські татари, яким виповнилося 16 років, були зобов'язані регулярно відмічатися у спецкомендатурі. Згадував, як одна жінка обурювалася:
— Мать Героя Советского Союза тоже обязана ходить на "отметку"?
— И сам Герой Советского Союза тоже, — цинічно відповів комендант.
Дилявер хотів вступити до Ташкентського музучилища. Та на його заяву прийшла відповідь: "Спецвыселенцу Диляверу Эннанову в выезде на учебу отказать". Кримські татари не мали права служити в армії та працювати педагогами. Мама, вчителька за освітою, у засланні так і не працювала за фахом жодного дня. Померла 46-річною.
Лише після смерті Сталіна контроль послабили. Дилявер Еннанов з 1956-го жив і працював в Україні. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху, за фахом — економіст. Інтерес до музики не втратив — опублікував "Хрестоматію кримськотатарської музики", а ще "Буквар для молодшого шкільного віку" українською та кримськотатарською мовами. Брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
1967 року кримських татар реабілітували. Проте повернутися у рідні краї вони змогли лише наприкінці 1980-х.
183 155 кримських татар виселили з півострова у травні 1944 року. За офіційними даними, дорогою до місць депортації померла 191 людина. За перші роки життя на чужині від нужди й тяжкої праці загинули 46% кримських татар — за оцінками активістів кримськотатарського руху. Офіційні цифри — 15–25%.
Кримськотатарські міста і села перейменовували за підручником із біології
"Тоді нам знадобилося 18 днів. Ми рухалися на південний схід, через Кавказ і Каспійське море, викидаючи мертвих із вагонів для худоби на кожній зупинці. Ніколи не думав, що доживу до повернення. Але ось він я, з невісткою й онуками, а переді мною і за спиною в мене — інші кримські татари: ряди й ряди нас, понімілих від надії та страху. Ми всі згадуємо жахи нашої подорожі на заслання: лемент, молитви, вигуки росіян, які кляли нас за зрадництво", — розповідає про своє повернення на батьківщину герой роману британської письменниці 43-річної Лілі Хайд "Омріяний край" кримський татарин Ісмаїл.
Авторка живе в Україні 10 років. Її книжку про депортацію корінного населення Криму 1944-го надрукували у Великій Британії шість років тому. Згодом переклали французькою та кримськотатарською мовами. Минулого тижня у видавництві "Дуліби" презентували український переклад.
— Не знала, що слова можуть так діяти на людей. Кримські татари багато років жили на чужій землі. Проте бабусі й дідусі постійно розповідали їм про батьківщину. Ці історії були для них реальнішими за життя в Узбекистані, — каже Лілі Хайд. — Багато спілкувалася з депортованими. Почула багато цікавих історій. Наприклад, як через місяць після виселення вийшов наказ про зміну назв усіх міст у Криму. Назви тюркського походження не влаштовували керівників країни. Наказ прийшов із Москви пізно вночі, зміни потрібно було провести терміново. В офісі був тільки секретар. Під рукою мав звіт про звільнення Криму радянською армією і підручник з біології. Тому населені пункти отримали назви Партизани, Червона Гвардія, Виноградне тощо.
Наклад українського видання "Омріяного краю" — 1 тис. примірників. У книгарнях він коштує 70 грн.
Ольга БОГАЧЕВСЬКА
3 
1
Коментарі