Восени 1890-го 26-річна Етель Ліліан Буль пила чай у свого російського друга — революціонера Сергія Степняка-Кравчинського, 39 років. Раптом до кімнати ввійшов обірваний і голодний чоловік. Гість представився Михайлом Вільфрідом Войничем. Йому 25 років, утік із Сибірської каторги. Сподівається, що Степняк допоможе йому облаштуватися в Лондоні.
Його нагодували, перевдягли. Войнич почав було розповідати про свої пригоди, як раптом пильно глянув на Лілі:
— Скажіть, — запитав, — а ви не були у Варшаві на Великдень 1887 року?
Лілі кивнула. Вона зупинялася у Варшаві дорогою до Петербурга.
— А ви були у парку напроти Цитаделі?
— Була.
— Я сидів у цій самій Цитаделі. Дивився на парк, на людей на волі й бачив вас. Я вас запам"ятав.
Лілі подумала, що юнак вигадує, аби позалицятися. Та Войнич казав правду. За приналежність до організації "Пролетаріат" його заслали до Іркутська на п"ять років. Він зумів звідти втекти.
Його пригоди тривали чотири місяці. У Гамбурзі якийсь час жив у доках, допоки не потрапив на корабель, що вирушав до Англії. Аби заплатити капітанові, довелося продати свої окуляри й жилет. На останні гроші Михайло Вільфрід купив оселедця та хлібину. Коли прибув до Лондона, у його кишені був лише оселедцевий хвіст. Лілі захоплено слухала цю розповідь. Невдовзі вони почали зустрічатися. Разом перекладали праці Маркса й Енгельса. А влітку 1892-го побралися.
Тим часом Степняк поїхав до Америки шукати гроші на видання журналу "Вільна Росія". Після повернення заснував Фонд вільної російської преси. Там друкували пропагандистську літературу й доставляли таємними каналами до Росії. Етель йому допомагає: редагує журнал, працює над збірником "Російський гумор". А про свого чоловіка якось написала у листі знайомому: "Наш нігіліст непогано почуває себе під моїм начальством. Він навіть погладшав і помалу перестає хворіти. Чи не повинен цар мені щиро дякувати за те, що я бережу його власну царську дичину?"
Якийсь час Етель вела за чоловіка листування. У нього була скалічена права рука. Колись жандарм проколов її багнетом. Лілі навіть ухитрялася без "ключа", прочитувати зашифровані листи, що надходили з Росії. За порадою Степняка узялася за написання роману "Овід". Сергій нібито став прототипом її головного героя Артура.
Та не лише він надихав письменницю. У Львові, куди Етель поїхала відвезти нелегальні книжки для подальшого їх переправлення до Росії, вона завела роман з англійським шпигуном 23-річним Сіднеєм Рейлі. Лілі поїхала з ним до Італії, збрехавши чоловікові, що їде працювати в архівах. Після повернення Етель до Лондона Войнич розсварився зі "степняківцями". Лілі неодноразово намагалася їх помирити — марно. Разом з ним мусила покинути фондистів Степняка. Подружжя відійшло від революційного руху й оселилося у Челсі.
Роман "Овід" вийшов у Лондоні 1887-го невеликим тиражем. Згодом і в США. Американський рецензент написав, що твір пані Войнич шкідливий для молоді, бо його "сторінки наповнені блюзнірством і богохульствами". Реклама подіяла — весь американський тираж швидко розійшовся.
Михайло став торгувати антикварними книжками. Якось в італійському місті Фраскаті він придбав старовинний манускрипт, тепер відомий як "Манускрипт Войнича". Книжка була написана дивними літерами. Судячи із зображень рослин, один з її розділів присвячений ботаніці. Михайло Вільфрід стверджував, що колись манускрипт належав імператорові Священної Римської імперії Рудольфу ІІ, який жив XVІ ст. Вони з дружиною спробували дешифрувати книжку, але без результату. Етель закинула письменництво й захопилася музикою. Понад 30 років вона писала ораторію "Вавилон", присвячену скиненню самодержавства в Росії.
1920-го подружжя емігрувало до Америки й оселилося у Нью-Йорку. Михайло влаштувався працювати у книжковій фірмі. А Лілі відшліфовувала свій "Вавилон" і кантату "Підводне місто". Жили скромно. Продаж манускрипту міг би полегшити їм життя, але Войнич ні за які гроші не бажав прощатися з книжкою. 1930-го він помер.
Етель Ліліан усамітнилася, перестала виходити на вулицю. 80-річною вона написала продовження "Овода". Та роман не мав такого успіху, як перший. Померла 28 липня 1960-го у віці 96 років. За заповітом, її прах розвіяли над Центральним парком Нью-Йорка.
На початку 1898-го роман Етель Ліліан Войнич "Овід" почав виходити окремими розділами з цензурними купюрами у російському журналі "Мир Божий". Багатьох із тодішньої молоді твір надихав іти у революцію. А згодом на ньому виросло кілька поколінь радянських людей. Багато хто думав, що авторка насправді була чоловіком, жила у першій половині XIX ст. і була членом таємного революційного товариства "Молода Італія".
У середині 1950-х радянська журналістка Євгенія Таратута вивчала творчість Войнич, працювала в архівах. І з"ясувалося, що авторка "Овода" жива-здорова. Живе в Америці, пише музику. До неї терміново виїхала група радянських журналістів і письменників.
Звістку про популярність свого роману в Радянському Союзі та багатомільйонні тиражі Етель сприйняла зі здивуванням. Її засипали "Оводами" на всіх мовах народів СРСР і сотнями листів. Навіть виплатили гонорари. Показали їй і радянську екранізацію "Овода".
— Ні, це зовсім не те, — сказала, переглянувши стрічку.
1864, 11 травня — Етель Ліліан Войнич народилася в ірландському місті Корк у родині математика Джорджа Буля. Він заклав основи математичної логіки
1882 — Етель Ліліан отримує невеличкий спадок та вступає до Берлінської консерваторії, вчиться на піаністку. Захоплюється російською політичною літературою, мріє поїхати до Росії. Одягається у все чорне, наслідуючи карбонарія Джузеппе Мадзіні — засновника революційного угруповання "Молода Італії". Той заприсягся не знімати жалоби за своєю пригнобленою батьківщиною
1887–1889 — живе у Росії. Викладає музику й англійську мову дітям церемоніймейстера Імператорського двору в його маєтку у Воронезькій губернії. Діти її не любили, а двірня називала "аглицькою відьмою"
1896 — подорожує Італією у пошуках матеріалу для написання роману "Овід"
1911 — перекладає англійською шість ліричних поем Тараса Шевченка. Через два десятиліття видає переклад листів польського композитора Фредеріка Шопена
1945 — закінчує останній роман "Зніми взуття своє". Головна героїня роману — прабабця Овода Беатриса. Опублікували у нью-йоркському видавництві Макміллана. Російською вийшов 1958 року
1960, 28 липня — помирає у Нью-Йорку, США
2 
1
Коментарі
3