Донька поета Андрія Малишка згадує, як з"явився романс "Ми підем, де трави похилі".
Тоді в їхній квартирі мешкав композитор Платон Майборода. Поет написав вірш на коробці з-під сигарет "Казбек" буквально за 10 хв. А Майборода сів за рояль і почав імпровізувати мелодію. Пісня народилася так несподівано, що Малишко одвернувся до вікна й заплакав.
Він любив добру компанію, чарку і гру в карти — в "дурня". Коли програвав — бурхливо сердився, і слів не вибирав. У цьому проглядається щось плебейське. Але якби таки був плебеєм, то чому з ним дружили рафіновані естети — Довженко, Рильський?
Малишко ввійшов у літературу за часів сталінщини, коли в нашій поезії, здавалося, уже не було нічого живого. І якимось дивом зумів залишатися щирим поетом, навіть коли доводилося служити кон"юнктурі. Будучи людиною цілком радянського виховання, до компартії вступив пізно — 1943 року, на фронті.
1950-го він побував у США та Канаді. Після цього з"явилася збірка віршів "За синім морем". Перед поетом стояло партійне завдання — розвінчати "загниваючу Америку". І він зробив це, але своєрідно. В одному вірші тої збірки Малишко пише про ліфтерку-негритянку, яку бачив у Нью-Йорку. Йому здалося, що цій негритянці остогидло місто, їй мріється повернутися в рідне село, де вона
Жито б ростила, пшениченьку б жала,
Пісню із поля вела б до села…
Американські негри сміялися б з такої дивної мрії. Мабуть, поет просто не помітив реальну Америку — у цьому вірші він залишався на 100% україноцентричним. Однак за негритянським колоритом цього гріха не помітили і збірку удостоїли Сталінської премії.
Із Малишком не раз так бувало, що найбільш прорадянські його поезії ховали в собі драму, якої недобачали партійні ідеологи. Так, першу Сталінську премію йому дали за поему "Прометей". Там поранений радянський солдат, якого переховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. Зрештою, для окупантів він — бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з"являлися іноді в нього там, де їх зовсім не ждеш.
В мені стрічає, мов синів із фронту,
Грядущий день — Залізняка і Гонту.
Що за цим стоїть? Можливо — травма Малишкової юності. Він виріс на Обухівщині, у краю повстанського отамана Зеленого. Майбутній поет тоді був ще малий. Але пізніше його старший брат Петро став своєрідним народним бандитом Робін Ґудом — грабував комуністів і радянських чиновників і не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, одвезли до Києва й засудили до страти. Мати ходила пішки до самого "всеукраїнського старости" Петровського, але той не допоміг — Петра розстріляли. Про цього свого брата Малишко пізніше казав:
— Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!
До пам"яті цього бунтівного брата він повертався не раз:
Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними.
Це написано вже в 1960-х. Сучасникам "ніжні вовки" могли здаватися лише не більш як поетичною красивістю. Й уже мало хто міг зрозуміти, що "ніжні вовки" — це знову ті самі гайдамаки, повстанці, робінґуди його рідної Обухівщини. Усі, про кого нове покоління вже не знало.
У ті роки Малишко здавався старомодним бурчуном. Чого вартий у його останній премійованій книжці оцей рядок: "В нас дівчата — горлиці, А у них — чувіхи!" От, мовляв, яка молодь пішла. І вже зовсім дивною здавалася тоді його нелюбов до "мирного атома". Він надто часто й безпричинно писав про це. Один його вірш починався такою ідилією:
Розпочався обід. За широкі столи
Посідали дерева, і люди, і птиці.
А закінчувався якось "не приший кобилі хвіст":
Чаркувались дерева й пісні світловиді,
Заплітались у танці новітньо-крилатому -
Кармалюк, і душа моя,
Й поле без атому.
Від часу публікації цього вірша до Чорнобиля залишалося 16 років.
На похоронІ Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Такі тоді узгоджувалися наперед у партійних інстанціях. Але Малишко раптом порушив це правило. І договорив до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон. Він казав:
— Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші "Любіть Україну!"… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів"яне над могилою великого українського поета!
Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку 1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш "Любіть Україну!". Малишко також змушений був виступити з осудом "ідеологічних збочень" Сосюри — колишнього петлюрівця.
1912, 15 листопада — Андрій Малишко народився в Обухові на Київщині в сім"ї шевця. Закінчив семирічку, вчився в медичному технікумі, кинув, пішов на літературний факультет Київського інституту народної освіти. Його батько хотів бачити чотирьох своїх синів шевцями, але послухався лише старший, Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє віршували
1930 — надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" і "Глобус". Через два роки закінчив Інститут народної освіти, вчителював у Овручі
1934–1935 — служив в армії. Потім був журналістом у Харкові, Києві — "Комсомолець України", "Літературна газета". У редакції журналу "Молодий більшовик" зустрів Дарину Лівшиць, одружився з нею. 1937 року в них народилася дочка Валентина, згодом — поетеса і перекладач. Цю сім"ю Малишко залишив по війні. Одружився з Майєю Федоровою. Говорили, ніби вона генеральська дочка, що не є правдою. 1959 року в нього з"явилася третя дружина — поетеса Любов Забашта
1941–1944 — військовий кореспондент фронтових газет "Красная Армия", "За честь Батьківщини", партизанської газети "За Радянську Україну". Отримав контузію, підірвавшись на міні. Видав сім збірок поезій, зокрема "Україно моя!" (1942) — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни
1947 — Сталінська премія за поему "Прометей". Згодом одержав ще одну таку за збірку "За синім морем" (1951). Мав Шевченківську премію 1964 року — за збірку "Далекі орбіти" та Державну премію СРСР (збірка "Дорога під яворами", 1969)
1970, 17 лютого — Андрій Малишко помер у Феофанії (одночасно інфаркт та інсульт). Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів — "Серпень душі моєї", вийшла вже посмертно
2 
1
Коментарі
3