"За мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Бойчук. Просто з села. Від роботи з мозолями на руках, з румяними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з основників ренесансу староруського малярства", — пише в статті "Про ясне минуле" 1931-го письменник Василь Стефаник про художника Михайла Бойчука.
Михайло ще дитиною любив малювати, але більшість часу забирали домашні клопоти. У 1890-х сім'я жила в селі на Тернопільщині й мала велике господарство. Хлопець пасе корови і вівці.
— Хотів поучитися. Шукав церковних малярів, які б мені усе показали. Та не міг найти, — розповідав пізніше громадському діячеві Євгену Бачинському. — У 12 років я зрозумів, що як не допоможу собі чимсь сам, то зостануся навік хліборобом. Упав на думку сільський учитель, який мене більш розумів. Він намислив оголосити в часописах, що є такий хлопець, здібний до малярства або до вирізування на дереві.
Замітку в сільській газеті помічає художник Юліан Панькевич зі Львова. Забирає Михайла до міста. Влаштовує прибирати майстерні "Товариства для розвою руської штуки". Хлопець отримує за це по 7 ринських (так жителі Галичини називали австрійську монету гульден. — ГПУ) на місяць. Цих грошей ледь вистачає на харчування та одяг.
Малюнки Бойчука привертають увагу історика Михайла Грушевського. Замовляє ікони.
"Допікає мені матеріальна нужда, бо нема защо ніто приборів малярських купити, ні хати відповідної винаймити, ні защо одіжини полюдської доброї справити, — пише йому художник. — Словом голод і холод. Тому то Вас великий мій Добродію прошу, пришліть мені той гріш — ніби-то задаток на образи, що з своєї ласки обіцялисьте".
Грушевський добивається в Науковому товаристві ім. Шевченка для майстра стипендії — 50 ринських. За рекомендацією львівських митців Бойчук їде навчатися до Кракова. Знайомиться з польським поетом Тадеушем Міцінським, який любить українські традиції та пісні. Їздить відпочивати до його родинного дому в курортному місті Закопане — тепер Польща. Там отримує перші замовлення на картини.
Польський художник-експресіоніст Станіслав Віткевич хвалить Михайла Бойчука в листі до митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького у Львів. Обом радить зустрітися.
— У Монахів (теперішнє місто Мюнхен у Німеччині. — ГПУ) не хочеш? — перебиває митрополит гостя, коли той починає міркувати про навчання за кордоном.
— Хочу.
— Ну то поїдеш. Будеш мати стипендію, тільки мусиш вступити до тамтешньої академії.
Мюнхенська академія мистецтв не подобається Бойчуку. Вважає її занадто помпезною установою. Йому ж докучають злидні.
"Живу майже сам самісінький. Зустрів кілька знайомих з Кракова, тутешніх багато запізнав, найбільше артистів. Але тепер не маю нікого, з ким би приятелював або приставав близько, — пише Бойчук до Шептицького наприкінці червня 1905-го. — Не можу пропустити ще найнуднішої справи о грошах. Нагадую про це, бо я в боргах. За червень не заплачена ні їда, ні хата. Кланяюсь низько".
Митрополит ставиться до нього, як до рідного, і допомагає. Підтримує, коли художник їде до Парижа.
Там Михайло зустрічається з модерністами Пабло Пікассо та Андре Дереном. Засновує свою школу. Створені разом з учнями полотна показують на виставці "Відродження візантійського мистецтва".
Через два роки Бойчук повертається у Львів відомим художником. Наукове товариство ім. Шевченка дає йому квартиру й майстерню. Отримує роботу в Національному музеї, заснованому Шептицьким. Відчищає та консервує цінні ікони XV–XVI століть. Береться за розпис каплиці Петра Скарги.
Починає набирати учнів та викладати їм свою методику живопису. Ставить у приклад зразки візантійського мистецтва. Закликає до створення шляхетних мистецьких форм, які були б одвіку зрозумілі й простим, малоосвіченим людям, народові, і служили б його духовному відродженню.
200 художників було в підпорядкуванні Михайла Бойчука під час розпису 4-поверхових Луцьких казарм у Києві 1919-го. До атеїстичних сюжетів змогли в алегоричній народній формі додати сюжети "Трійці" та "Святого Георгія". Оздоблення знищили після розстрілу автора.
"Священик вимагав присягнути імператору"
"Здивуєтесь, що я з казарми письмо посилаю. Покликали, бо я навесні не відіслав до якогось там військового уряду свідоцтва з академії. Мені здається, що й ліпше, коли тепер позбудуся того поганого війська. А так раптово визвали, що мусів я все покинути і їхати", — пише 1906-го художник Михайло Бойчук до митрополита Андрея Шептицького з міста Зара — тепер Задар у Хорватії.
До війська забирають із Мюнхенської академії мистецтв. Служить на Балканах протягом року.
— Я подався в Далмацію — до моря. Побачив там нові слов'янські народи: сербів і хорватів. Слухав їх гарних пісень, придивлявся до їх побуту, життя, — любив розповідати про той період пізніше.
Коли має звільнення від служби, ходить до міста, яке йому подобається. Робить замальовки людей. Любить бувати біля моря.
"У казармах пекло кип'яче: хула, крик, зойк, що боже змилуйся! — оповідає в листі Шептицькому. — Під час служби священик мав проповідь і доказував, що Бог і найвищі людські чесноти вимагають, аби присягнути на вірність австрійському цісареві. Перший раз у житті я чув таку проповідь. По всіх тих церемоніях так у мені кров заграла, що дістав гарячку й ослаб, так що ще донині лежу у відділі для хворих. Мучать мене сумніви, находять думки, що можливо не збудуться мої мрії малярські. Бо багато треба мати, аби звідси здоровим вийти".
1882, 30 жовтня — Михайло Бойчук народився в селі Романівка — тепер Теребовлянський район на Тернопільщині. Батьки-селяни мали шістьох дітей. Михайло був старшим сином.
1898 — закінчує сільську школу. Переїжджає до Львова й навчається в малярській школі Юліана Панькевича. Освоює іконопис та книжкову мініатюру. Знайомиться з художниками Іваном Трушем, Олексою Новаківським, архітектором Василем Нагірним. Навідується до столиці Австро-Угорщини Відня — оглядає музеї та галереї.
1905 — закінчує Краківську академію мистецтв зі срібною медаллю і вступає до Мюнхенської королівської академії мистецтв. Залишає її через призов на службу в австрійську армію.
1908 — живе в Парижі. Засновує свою школу, організовує виставки. Одружується з художницею Софією Нелепинською — донькою польського інженера та француженки. Дітей не мали. Повертається у Львів і набирає групу учнів. 1914-го місто займає російська військова адміністрація. Художника арештовують як австрійського підданого і засилають до міста Арзамас — тепер Нижньогородська область Росії.
1917 — стає професором Української академії мистецтв у Києві. Створює школу "бойчукістів". Стає одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України. Виконує 20 портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, розписує Селянський санаторій в Одесі.
1930 — стає викладачем Інституту пролетарського мистецтва в Ленінграді. Їде у відрядження країнами Європи, бере участь у виставках. Протягом 1933–1935 років розписує Червонозаводський театр у Харкові.
1936 — НКВС звинувачує Михайла Бойчука в "буржуазному націоналізмі й фашизмі". Формальна підстава — поїздка до Німеччини, Франції та Італії. На допитах він визнає, що контактував з іноземними агентами.
1937, 13 липня — розстріляний у Києві разом із учнями Іваном Падалкою та Василем Седлярем. Всі його фрески заштукатурюють. У грудні того ж року стратили дружину Софію.
3 
35413
Коментарі