– Алеся, ну ты, как маленькая. Надо он мне, этот индюк 55-летний с двумя детьми. Мне вообще плевать, есть у него жена или нету. Еще с детства я мечтала хоть 5 минут побыть звездой. Чтобы все на меня смотрели, фотографировали, завидовали и восхищались. Мне что, жалко ему пару раз дать? Пригласительные на дороге не валяются, – каже довгонога пишногруда брюнетка подрузі.

Обидві чекають своєї черги пройтися червоною доріжкою на закритті Одеського кінофестивалю. Я збирався зайти в Оперний театр з англійського входу, однак вирішую дослухати їхню розмову.

Олеся трохи зніяковіла:

– Маш, я тебе очень благодарна, что ты и за меня попросила. Я вчера вот ходила на фильм "Квадрат"…

– Послушай, я уже говорила: не хочу смотреть эту хрень. Мы же на кинофестивале! Нужно развлекаться, пить шампанское, просить у актеров автографы. В конце концов, пройтись по красной дорожке.

Дівчата ідуть.

Заходжу в порожній зал. На екрані транслюють урочисту ходу гостей під гучну музику.

Згадую, як напередодні гуляв задвірками Одеси. Біля одного будинку з полущеними стінами гралися дітлахи, років 10‑13. Я сів на лавку і спостерігав за ними з півгодини. Хлопці й дівчата кидали одне в одного камінням, обливалися водою з пластмасових пляшок. Кричать, глузують одне з одного і матюкаються.

– Ты кто? – підходить до мене їхній ватажок.

– Приїхав із Києва на кінофестиваль, – відповідаю.

– А… Мы на открытие ходили, но неудачно. Охранники прогнали, потому что мы картинку портим. Но мы не расстроились. У нас тут свои развлечения.

Хлопець біжить до дверей найближчого будинку – гатить кулаком у двері й чимдуж втікає.

З будинку вискакує розлючений чоловік.

– Убью, суки! – кричить.

Діти качаються від сміху по траві.

Вирішую, що стежити вчора за ними мені було цікавіше. Виходжу у фойє театру. До мене підбігає волонтерка й просить зайняти своє місце.

Закочую до колін штани, розстібаю два верхні ґудзики сорочки і кажу їй:

– Картинку испорчу.

×