Недавно в російській Думі обнародували розсекречену статистику втрат СРСР у 1941–1945 роках: 42 мільйони осіб, із них 19 мільйонів – солдатів та офіцерів. Ці дані обговорюють у пресі. Але ніхто не звернув увагу, що вони збігаються з оцінкою, яку дав Микола Нікулін у своїх "Воспоминаниях о войне". Назву свідомо подаю російською, щоб ви могли знайти цю книжку в інтернеті і прочитати: це найвідвертіша розповідь фронтовика про війну. З українських поряд із нею можу поставити спогади Федора Моргуна.

Нікулін написав спогади 1975 року, у шухляду, під впливом хвилі обурення, коли, відвідавши колишнє поле битви, побачив там масові непоховані останки радянських солдатів. Він порахував втрати у своїй дивізії, помножив їх на кількість усіх дивізій – 400 – у Червоній армії і дістав 20 мільйонів. Як виявилося, розрахунок був точний.

На фронті солдат залишався живий у середньому тиждень – потім його вбивали або ранили. Ранених лікували і знову посилали у воєнну м'ясорубку. Пройшовши крізь неї двічі-тричі, більшість гинули. Механізм цієї м'ясорубки, окрім передової, складався з тилу – штабістів, які відправляли поповнення на загибель. Солдатів гнав страх перед НКВС і загороджувальними загонами з їхніми кулеметами – їх боялися більше за німців. Командири мали вибір: совісні йшли у бій разом з іншими, й там гинули. А кому було плювати на совість, командували з відстані.

Нікулін писав: не можна вірити тому, хто говорить, що пройшов війну і ні разу не був поранений: значить або ошивався в тилу, або при штабі. Потім, обзавівшись животиками й медалями, ці "герої" ­розповідали, що, мовляв, без високих фронтових втрат перемога була б неможливою. Правда у тому, що більшості командирів був відомий лише один спосіб ведення війни: замість обходити ворога з флангу, завалити його горою трупів. Німецькі втрати були у 7–­10 разів менші. По війні німецький ветеран розказував Нікуліну, що деякі кулеметники в його полку божеволіли: не так просто вбивати людей ряд за рядом – а вони все йдуть і йдуть, і нема їм кінця!

Нікулін своїм розумом дійшов висновку, який по комунізму зробили історики. Зокрема, Ян Ґросс у книжці про радянську окупацію Західної України у 1939–1941 роках: Радянський Союз був державою-вбивцею, його існування напряму залежало від високої розтратності людського матеріалу. Перефразовуючи класика, у СРСР війна була продовженням мирної політики, тільки іншими засобами. Як і у 1930-х знищували найбільш працьовитих, чесних й інтелігентних. Тільки на фронті це робили у ще відкритішій та огиднішій формі.

Нікулін передбачав: ця селекція навпаки є бомбою сповільненої дії, яка вибухне у ХХІ столітті, коли відібрана і злеліяна більшовиками маса негідників породить покоління собі подібних. Для їхнього відтворення треба було конче стерти фронтову пам'ять. Найбільше зневаги у Нікуліна – до Шолохова, Симонова й газетників, які, сходивши в атаку раз із піхотою, раз – із розвідниками, писали агітки, нібито вони "все бачили" і "все спробували". А те, що війна – це жах, голод, підлість – про це не писали. Справжні ж фронтовики мовчали. Бо спогади в них прості: "поранення – смерть" – нема про що розповідати.

Недавно розмовляв із польським соціологом. Він дає їхній партії влади, яка активно спекулює історією, від сили один-два роки. На відміну від Угорщини й Орбана, вона не має шансу втриматися довше. Розказував про динаміку польської публічної думки, але в кінці навів ключовий аргумент: Угорщина досі не подолала свою "Тріанонську травму" 1919-го (втрату територій, зокрема – Закарпаття. – Країна), Польща ж визнала, що Львів – це українське місто. Принаймні, віддавати за нього своє життя ніхто не хоче.

Аналогія з Росією очевидна. Як пише "Новая газета" 22 березня, "щемящая нота всенародной беды, фантомной боли вот уже третьего поколения потомков солдат заглушается бодрым, бездумным вскриком: "Можем повторить!"

Воістину: той, хто не подолає минулого, стоїть перед прямою і безпосередньою загрозою його повторити

×