На цьому тижні виступав у Харкові на відкритті пам'ятної дошки на будинку, який колись був пересильною тюрмою. Тут 1961-го, чекаючи на нове ув'язнення, опинився єпископ Йосип Сліпий. До цього він уже відбув три терміни і відсидів у сумі 16 років. Усього цього він міг уникнути ще під час першого арешту 1945-го. Йому тоді пропонували відмовитися від титулу голови греко-католицької церкви. Взамін обіцяли посаду Київського екзарха Російської православної церкви. Він не погодився - і це йому коштувало майже два десятки років таборів і тюрми.
Коли 1963-го Ватикан через американського дипломата попросив Хрущова звільнити Сліпого, той здивувався: він іще живий? Іронія полягала в тому, що Сліпий після свого визволення прожив ще 21 рік, переживши, серед інших, самого Хрущова, на два роки молодшого. І не просто пережив, а був головою найбільшої у світі забороненої християнської церкви
У своєму виступі я хотів порівняти Йосипа Сліпого з політичними в'язнями подібної ваги. Першим приходить на думку Нельсон Мандела: той пробув у тюрмі 27 років, а потім, по звільненню, став президентом держави. Мандела, однак, не був найдовголітнішим політичним в'язнем. Інтернет приписує цю роль палестинцеві Марван Баргутті, котрий сидить в ізраїльській тюрмі від 1978-го, тобто вже 33 роки.
Інтернет, однак, помиляється. Найдовше у тюрмі й на засланні з політичних мотивів відсидів наш земляк, українець Данило Шумук. Уперше його арештували поляки 1934 року як члена комуністичної партії Західної України. 1941-го - НКВД як брата "ворога народу". Але замість тюрми чи Сибіру відправили у штрафбатальйон - за тих умов це означало майже певну смерть. Він, однак, попав у німецький полон. Звідти втік і вступив до Української повстанської армії, хоча й дуже критично ставився до ОУН. 1945 року його знову арештувало НКВД. У таборах і тюрмах він відсидів, ыз невеликими перервами, аж до 1987-го. Як і Сліпого, Шумука вислали закордон. Він, однак, пережив СРСР, вернувся в Україну й оселився у Донецькій області. Там і помер, доживши майже до такого мафусаїлового віку, як і Сліпий.
Порівняння цих біографій показує, що навіть за найгірших обставин завжди є шанси на виживання - як фізичне, так і духовне. Якщо би все зводилося до матеріального виміру, то Сліпий легко би зламався. І принаймні ніколи не був би звільнений. Бо ініціатива щодо цього належала Папі Іоаннові ХХІІІ. Це він звернувся до Хрущова з проханням відпустити Спіпого. Хрущов погодився, бо мав на це особливі причини. 1961-го, під час Карибської кризи, коли світ опинився перед загрозою атомної війни, Іоанн ХХІІІ добровільно взявся бути таємним посередником у переговорах між Хрущовим і Кеннеді. Після цього Микита Сергійович почувався зобов'язаним Папі. А тому після його прохання Сліпий із Сибіру перенісся прямо до Риму.
Тут із ним сталася ще одна історія. Під час зближення і переговорів із Кремлем Ватикан вирішив розв'язати проблему нелегальної греко-католицької церкви, дозволивши її віруючим перейти під владу римо-католицьких єпископів. По суті, це означало ліквідацію греко-католицької церкви. І тоді Сліпий удався до відважного кроку: таємно від Папи і без його згоди він висвятив трьох нових греко-католицьких єпископів спеціально для України - на той час, коли, як він вірив, упаде комунізм.
Одним із цих трьох єпископів був кардинал Любомир Гузар. Позаминулого тижня він відмовився від цієї посади, але залишив після себе дуже міцну і життєздатну церкву. Зараз тяжко уявити, якою дорогою покотилася б її історія, якби 1945-го Йосип Сліпий не пішов на заслання, 1963-го не опинився у Ватикані, а 1977-го не висвятив одного зі своїх майбутніх престолонаслідників. Кожного разу майбутнє церкви висіло немов на волосині - однак вона вистоювала так, ніби була скріплена з усіх боків міцними сталевими тросами.
Якби ви мене просили пояснити, як це сталося, я не знав би, що сказати. На такі питання мав би відповідати не історик, а богослов. Бо факт, що Йосип Сліпий вижив, а його церква вистояла, показує, що Господь Бог вибирає дивні й несподівані шляхи, які ми потім, за браком кращого слова, називаємо чудом.
Журнал Країна №60, 25 лютого 2011 р.
Коментарі
5