"Зрадофіли будуть прокляті й потраплять до пекла"

Українці відгукнулися в соціальних мережах на російську агресію

Микола БЄЛЄСКОВ, військовий експерт:

"Оскільки на тлі останніх новин із фронту вас явно буде психічно штормити, то хочу, щоб ви тримали в голові наступний момент. Які б не були локальні успіхи Московії в рамках бойових дій на сході України, на Заході є консенсус, що мілітарно Московія не має перемогти шляхом оточення/знищення основних українських сил. Під таку установку наші партнери давали і будуть давати озброєння. Тому гіпотетичні локальні успіхи московитів стратегічних наслідків не матимуть".

І нагадую, що зрадофіли будуть прокляті й потраплять до пекла".

Дарія ГІРНА, 29 років, телеведуча:

"Бомбить від постів "Дякую ЗСУ, що я можу жити своє найкраще життя під час війни" з відповідними фото, які стають усе звичніші, хоч активна фаза бойових дій в самому розпалі та щодня тисячі життів наших людей руйнуються.

Звісно, що перманентне страждання нас усіх може призвести до колективного ПТСР, що нікому не треба. І сублімувати й відпочивати необхідно. Питання, чи ок виставляти свої ноготочки й лате у стрічку, яку може скролити й читати військовий на нулі, вдова чи сирота війни, люди зі щойно зруйнованими помешканнями.

Питання, чи сприяють такі пости емоційній мобілізації всіх нас, а не тупому звиканню до війни "десь там". Бо "нащо напрягатися, якщо наші ЗСУ все й так несуть на своїх плечах"? Звісно, кожен може постити, що завгодно. Я про етичний бік питання".

Влад ЯКУШЕВ, 46 років, військовий, письменник:

"Якщо мобілізовані йдуть на поповнення підрозділу, що ­перебуває в зоні бойових дій, то слід відверто повідомити їм, що є висока ймовірність, що вони можуть потрапити безпосередньо на передову. На цій стадії треба обов'язково запитувати, чи готові вони до небезпеки, яка чатує на них. Чи достатньо в них навичок, сили духу, щоб чинити опір, перебувати під жорстокими обстрілами, чи бояться вони зустрічі з технікою ворога. Слід також пояснювати, що немає нічого страшного, якщо вони скажуть, що не готові. Їм знайдуть роботу там, де рівень небезпеки буде нижчий. Так само слід повідомляти, що військовий, який за певний час освоїться, зможе погодитись на виконання завдань на більш небезпечних напрямках. Людей, які не мають бойового досвіду чи проходили військову службу понад п'ять років тому, відправляти в зону бойових дій без проходження підготовки на полігоні вважаю недоцільним".

 

Олексій МОЧАНОВ, 53 роки, автогонщик:

"Третя тривога за вечір. Кожен із нас розуміє, що дарма кноп­ки оповіщення не натискають. Що кожного разу щось стартувало, полетіло і засікли.

Сирена протяжно, тужливо і гидко виє. Діти напружуються. Дорослі – теж. Солдат, який переступив свій державний кордон, – злочинець. Як усі російські виродки, що давали присягу захищати, проте реалізують бажання кремлядських імпотентів – нападати. Вбивати і грабувати. Красти пральки з унітазами.

Ми впораємося та переможемо. Сумнівів немає. Якою ціною? Сподіваюся, ціною вашого гівняного життя і такої ж усратої "державності".

Андрій ЖОЛОБ, 41 рік, травматолог, музикант:

"Мушу сказати, що мій пластовий досвід повністю нівелює незручності від входження у військовий режим і розпорядок дня. Просто знову великий пластовий табір із гутірками (лекціями) і чітким графіком. Ще один плюс – нарешті є можливість стабільно займатися спортивними фізичними навантаженнями".

Лілія ТУЛУПЕНКО, журналістка:

"Моїм сусідом у купе був українець із міста Вовчанськ на Харківщині. Пробув в окупації понад 50 днів. Виїжджав із рідного міста машиною, у спортивному костюмі, без речей, щоб на блокпостах не запідозрили спроби покинути окуповану територію. Сім'я залишила авто в Харкові, поїздом добралася до Львова, де чоловік пробув останні три тижні. Розповідав про катівню, облаштовану російськими військовими на території заводу, про страх розмовляти з сусідами, адже в умовах війни складно довіряти. У Львові йому жилося спокійно, але він повернеться до Харкова. Навіщо? "Ви розумієте, там мій ДІМ".

Ми розмовляли кілька годин у нічній темряві. На ранок змогла роздивитися сусіда, щоб попрощатись".

Артем ЧЕХ, 36 років, письменник:

"Останнім часом я багато говорю про смерть. Тобто про загинути на війні. Тобто про таку можливість. Імовірність. Готовність, зрештою. Це прийняття заспокоює. Більше того – робить сміливішим, сильнішим, врівноваженим. Не всі до цього готові. Не всім це потрібно. І не кожен то мусить.

Але це дає свободу. Прийняв – заспокоївся. Проговорив це у своїй голові, домовився зі своїми страхами – вільний. Сильний і врівноважений.

Спочатку була перша ніч війни. Я прийняв можливість загинути як імовірність. Потім багато про це думав і відганяв ці думки. Але щодня заходив на сторінку Саші Махова. Я знав, де він є. І радів, коли бачив якийсь його пост. Полегшено зітхав. Я орієнтувався на його життя.

А потім усе обірвалося. І я остаточно прийняв смерть на цій війні як майже невідворотну.

Глобально мені вже давно не страшно. І сприймається це як питання часу. І як питання совісті почасти. Цієї війни на всіх вистачить. А відступати я не годен. Значить, буде так.

Ніхто з моїх знайомих – коханих, рідних, товаришів по зброї – майже ніколи не торкається цієї теми. Тотемної, страшної. Аби відвернути. Не зурочити. А я говорю. І всі такі: ти не помреш. Ок. Не помру. Хай буде так. Або не так. Але я нарешті відчув себе вільним. І сильним. І врівноваженим".

Юрій ГУДИМЕНКО, 34 роки, публіцист:

"Війна триватиме вічно. Тому що Росія не зникне. Зникне Путін, зникне Російська Федерація, розпадеться те, що є зараз. Але Росія – це не про кордони та не про державу, це про спосіб мислення. Замість тих росіян, які залишаться в нашій землі, народиться якась кількість нових. І хтось із них обов'язково буде вважати, що Путін був правий, що України не має існувати, що в Бучі, в Гостомелі, в Бородянці, в Маріуполі все було зроблено вірно.

І саме тому війна буде продовжуватися завжди. Бо ця думка приємна для росіян. Бо це образ мислення. Бо вони хочуть бути саме такими. Бо вони саме такі. А ми – ні.

Але саме від нас залежить формат цієї вічної війни. Чи буде це нова гаряча фаза, в якій на фронт повернемось і ми, і наші діти, а потім і онуки. Або це буде дипломатична гра, у якій квітуча, багата, спокійна, озброєна до зубів Україна стежитиме за тим, щоб уламки Російської Федерації займалися конфліктами між собою і не мали часу на підготовку нового вторгнення до нас.

І це вирішується тут і зараз. На Харківщині, Донеччині, Херсонщині, Луганщині, на Запоріжжі та інших землях. Саме там вирішується, як вічна війна буде виглядати наступні десятиріччя. І чи доведеться нашим дітям сидіти в наших окопах або ж вони зможуть спокійно займатися власним життям у надсучасній впливовій європейській державі".

Максим БУТЧЕНКО, 44 роки, журналіст:

"Думаю, коли ми порахуємо після війни, скільки було вбито військових і цивільних, заціпеніємо від горя. А зараз у душі тільки лють і безсилля від того, що не можу знайти відповіді. Для чого все це?"

Богдан ТИХОЛОЗ, 43 роки, музейник:

"Я певен, що ми переможемо. Не певен, що дуже швидко. Та певен, що неодмінно.

А потім будемо відроджувати країну. І це буде непросто, але натхненно і весело. І швидше, ніж можна сподіватися тепер.

Я певен, ми повернемо території. Полагодимо мости й дороги. Відбудуємо міста і села. Розмінуємо ліси й поля. Створимо нові лікарні, садочки та школи. І кожен неодмінно завершить те, що мріяв зробити до війни".

Я певен.

Та є одна річ, яку доведеться повертати найдовше. Це відчуття безжурності. Простої, дитинної радості буття. Вона така крихка, ця радість. Воно таке беззахисне, це відчуття. Мине багато часу, доки ми знову навчимося радіти й тішитися життям так само безжурно, як до війни. А може, й не так уже й багато. Чиста розкіш безжурності – ось що відібрала в нас усіх ця війна. І повернути її – цю безжурність – буде навіть тяжче, ніж відбудувати міста".

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×