"Життя стало занадто коротким, щоб його пам'ятати"

Найцікавіші новинки прокату в листопаді

Із 3 листопада

Три дні охоплюють події фільму "Клондайк" про сім'ю у Грабовому Горлівського району Донецької області. Доярка Ірка й електрик Толік готуються стати батьками. Попри постійні сварки, чоловік і брат жінки прагнуть одного – евакуювати вагітну. Вона відмовляється їхати, навіть коли окупанти влучають снарядом у їхній дім, захоплюють село, а в небі над ним збивають малайзійський боїнг, за сюжетом.

Стрічка здобула нагороду за найкращу режисуру у світовому конкурсі американського кінофестивалю "Санденс", призи екуменічного журі та глядацьких симпатій – у програмі "Панорама" на Берлінале та ще понад 20 відзнак міжнародних кінооглядів. Виконавиця головної ролі Оксана Черкашина отримала Національну премію кінокритиків "Кіноколо" як найкраща акторка. Картина – цьогорічний представник України на "Оскарі".

 

– "Клондайк" – наче постійне зближення в кадрі дальнього і ближнього планів та реальностей, – каже кінокритик Сергій Ксаверов, 43 роки. – На ближньому – повсякденне життя родини. На дальньому – чорний дим від збитого літака, й ми одразу знаємо точну дату й місце подій – 17 липня 2014-го, Донеччина. З цієї точки плани починають рух один до одного. Війна ближчає, навколо стає небезпечніше. Усе очевидніше, що вагітній на восьмому місяці Ірці та її чоловіку тут не місце. А поки вони намагаються підтримувати ілюзію нормального існування, їхні життя та все, що їм належить, поволі перетворюються на здобич для когось іншого. "Клондайк" – це спресована до суті ситуація про вибори, яку пережили мільйони наших співвітчизників – 2014 року та після 24 лютого.

Прокат воєнної драми "Клондайк", реж. Марина Ер Горбач

Із 17 листопада

Тиждень фільмував жителів блокадного Маріуполя литовець, 45-річний Мантас Кведаравічюс. У березні його взяли в полон і розстріляли російські військові. Документальна робота режисера "Маріуполіс 2" стала першою стрічкою про повномасштабну війну Росії проти України. Отримала спеціальний приз журі премії "Золоте око" на Каннському кінофестивалі.

Фільм охоплює події 19–26 березня. Показує маріупольців в умовах постійних обстрілів – здебільшого в будівлі зруйнованої церкви євангельських християн-­баптистів. Там у підвалі ховається від бомбардувань близько 30 містян – переважно жінки, діти та літні люди. Готують на вогнищі їжу, лікують поранених, ховають загиблих, моляться. Обговорюють, як піти по воду або в туалет, щоб не потрапити під обстріл, та де жити, якщо будинок зруйновано.

Кведаравічюс уперше знімав повсякденне життя в тоді прифронтовому Маріуполі для картини "Маріуполіс" 2015-го. Із початком повномасштабного вторгнення повернувся до України для роботи над продовженням. Жив із людьми, яких фільмував. Його взяли в полон, коли допомагав евакуйовувати цивільних, за словами очевидців. Причиною затримання вважають його литовський паспорт. Росіяни запідозрили, що режисер – солдат НАТО.

– Мантас пішов із волонтерами шукати людей, які хотіли б виїхати з міста. Сфотографував якусь будівлю, а там, як виявилося, був військовий пункт. Росіяни побачили на плечі режисера синець від важкого рюкзака – цього вистачило для підтвердження того, що він стріляє. А якщо литовський паспорт – значить, одразу ворог, – каже наречена Кведаравічюса, українська акторка Ганна Білоброва, 29 років. Знайшла на узбіччі дороги тіло Мантаса з вогнепальними пораненнями в груди та голову й вивезла до Литви разом із відзнятим матеріалом. Змонтувала у співпраці з французькою монтажеркою Дунею Сичовою, 41 рік. – Мантас їхав у Маріуполь не заради кривавих картинок і гучних заголовків, а щоб зафіксувати рутинне життя під час бойових дій. Щоб світ дізнався, що там іще є люди, які допомагають одне одному й нікуди звідти не зникли. Бажання жити сильне, навіть якщо йдеться про останні секунди. "Знаєте, що найнезвичайніше в Маріуполі? Жоден житель не боявся смерті, навіть коли вона була там. Люди підтримували одне одного. Грошей не залишилося, а життя стало занадто коротким, щоб його пам'ятати, тому задовольнялися тим, що мали. Більше не було ні минулого, ні майбутнього. Це був рай у пеклі", – йдеться в режисерських нотатках.

Прокат документального фільму "Маріуполіс 2",

реж. Мантас Кведаравічюс

До 30 листопада

Дев'ять років тривало виробництво фільму "Максим Оса: Золото песиголовця". За цей час змінилися шість продюсерів, три режисери і центральний актор. Головний герой – хорунжий Корсунського полку Війська Запорозького. 1636-го повертається з походу. У лісі на території сучасної Черкащини знаходить понівечені тіла побратимів, які мали привезти золото короля. За підо­зрою у вбивствах та крадіжці Максима Осу схопили й під тортурами намагаються дізнатися правду. Він доводить свою непричетність та отримує доручення розгадати таємницю смерті козаків і віднайти скарби. Розслідування приводить героя до перевертня, який живе в місцевих лісах.

– Хотів зруйнувати стереотипи про козаків і показати воїна. Це не про атласну шароварщину, кольорові жупани та смішні оселедці й довгі вуса, а про брутальність, з якою українці б'ють росіян на війні, – каже режисер першої в Україні екранізації коміксу Мирослав Латик, 42 роки. – Історично спирався на постать Максима Кривоноса та січове козацтво епохи Великого князівства Литовського, пізнього українського середньовіччя. Це образи, які відсилають до європейського звучання нашої історії.

Виконавець головної ролі Василь Кухарський, який нині воює на фронті, – ідеальний козак. Харизматичний, експресивний, але не пафосний і не комедійний. У нього фактурне обличчя, перебитий ніс, зморшки, важкий погляд чоловіка, який не зобов'язаний бути симпатичним. Зіграв брутального вояку, слава про якого йде далеко попереду нього.

Прокат пригодницького трилера "Максим Оса:

Золото песиголовця", реж. Мирослав Латик

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×