Російський напад 2022 року відкрив багатьом українцям очі на реальність. І спонукав їх подивитися цими відкритими очима не лише на північно-східного сусіда, викриваючи його підступність і агресивну суть, але й на реалії життя власної країни. Тому початок повномасштабної війни ознаменований для нас не лише жахом смертей і руйнувань, але й небаченою досі консолідацією. У цей момент українці остаточно стали нацією, вони прийняли два важливих рішення – чинити спротив ворогу й бути українцями, а не росіянами.
Сьогодні про це доводиться нагадувати, оскільки на третьому році війни в суспільстві й особливо в публічному просторі зростає напруженість навколо питання: а хто такі українці? Чи є в цій ідентифікації визначальною мова спілкування? Чи слід позбуватися радянської та російської імперської культурної спадщини? Які пам'ятники залишити на наших вулицях і які назви давати цим вулицям?
І хоча бойові дії тривають і на сході, і на півдні, ворог не послаблює свого натиску й досі на полишив наміру зруйнувати нашу державність, гострота наших внутрішніх суперечок тільки зростає. Доходячи вже часом до нетерпимості.
З одного боку, такі суперечки є природними для процесу становлення будь-якої колективної ідентичності. Навіть послідовники Ісуса Христа, які щиро в нього вірили, століттями ворогували й убивали одне одного під знаменами однієї віри. З іншого боку, є велика небезпека того, що замість національного пробудження та громадянської консолідації ми матимемо після завершення цієї війни десятиріччя розбрату і чвар. Адже очікувано, що, крім питань ідентичності, суспільство матиме причини для розколів за багатьма іншими параметрами – соціальними, майновими, політичними.
Коли я уявляю першу повоєнну виборчу кампанію, то розумію, що небезпека руйнування держави зсередини є цілком реальною. А тому українцям вже тепер варто собі нагадати, за що ж вони воюють?
І питання це не є таким простим, як здається на перший погляд. Відповідь на нього нам спростив Путін, коли почав цю загарбницьку війну з відвертої маячні й обману. Ми боремося за Україну, яку в нас намагається відібрати ворог. Але питання про те, яка Україна нам потрібна й що в ній становить для нас головну цінність, залишається відкритим.
Дехто наполягає на тому, що українці воюють за демократію і цінності свободи. Так, власне, наша боротьба позиціонується в глобальному контексті – як зіткнення західної цивілізації свободи й розвитку та реакційних сил авторитаризму та імперського реваншу. Звісно, в цьому є частка правди. Ми опинилися на передньому краї цього протистояння, цей мотив виразно декларує путінська Росія, і саме він спонукає наших західних союзників надавати Україні допомогу, необхідну, щоб вистояти.
Цінності свободи нам близькі, а рабство й неволя є ненависними для кожного українця. Але, правду кажучи, якби Путін не відібрав у нас Криму, а потім не спробував захопити всю країну, нас не надто турбував би російський авторитаризм. Донедавна сусідні диктатори – і Путін, і Лукашенко – мали велику популярність в українському народі.
Інша популярна версія полягає в тому, що нинішня війна є лише етапом віковічної боротьби між Києвом і Москвою. А отже рішучість українців – прояв цієї кровної ворожнечі, пробудження генетичної пам'яті й повернення до власної етнічної сутності. Саме на цій світоглядній основі виник той бум історичних розвідок і узагальнень, який ми маємо у вітчизняному інформаційному просторі сьогодні.
Втім, голі історичні факти говорять про інше. Насправді Україна й Росія між собою в такому відкритому протистоянні зіткнулися вперше. Згадувані істориками походи Андрія Боголюбського на Київ чи гетьмана Сагайдачного на Москву були лише епізодами феодальних усобиць і війн, які вели інші державні суб'єкти. Так, отримавши владу над Україною, російський імперський центр утримував її в покорі кривавими методами. Від Батурина до розправи над українськими дисидентами сімдесятих років пролягає цей шлях поневолення й опору. Але майже завжди Москва знаходила спосіб робити це чужими руками – козаків, які не підтримали Мазепу, їхніх нащадків, що не підтримали Петлюру, наддніпрянців, які поїхали встановлювати радянську владу на Захід України, представників української радянської інтелігенції, що засудили "націоналістичні прояви" у творах Василя Стуса, Івана Дзюби, Сергія Параджанова…
Чи означає це, що українці становлять із росіянами один народ? Ні, звичайно. Перебування у складі однієї імперії навіть упродовж трьох із половиною сторіч не робить нас такими. Чи стримувало це українців від опору? Так, аж до 2022 року багатьом здавалося, що українці й росіяни не стрілятимуть одне в одного. Але коли росіяни першими почали це робити, то це стримування перетворилося на свою протилежність – обурення, що перейшло в гнів і нестримну ненависть.
Треба визнати, що стати на бік України величезну більшість громадян України спонукав не "голос крові" (який чомусь мовчить у їхніх родичах по той бік лінії фронту), не твори Дмитра Донцова і не приклад Степана Бандери та Романа Шухевича. Це була реакція людини, в якої нападник, грабіжник і ґвалтівник намагався відібрати її власність, честь і життя.
Так, виявилося, що "ця країна", ця Україна, з усіма її недоліками і слабкостями, недоформованою ідентичністю, олігархами й перманентними революціями, низькими зарплатами і слабенькою економікою, корупцією і безголовістю начальства, побутовим хамством і світоглядною невизначеністю мас становить, однак, велику цінність для її жителів. Настільки велику, що мільйон громадян став до лав її війська, а майже всі решта стали їм на допомогу.
Тому в усіх наших проєктах і візіях України майбутнього, а також у всіх наших майбутніх суперечках політичного й ідеологічного характеру треба пам'ятати, чому українці стали на захист тієї конкретної України, яка вона була на момент російського вторгнення.
Тому що вона була їхня. І тому що вона була вільна.
За всіх майбутніх змін у своїх базових характеристиках такою вона має залишатися й надалі.
1 
1
Коментарі