"Вся руска класіка – про потяг до насилля без покарання"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Євгенія Кузнєцова, 34 роки, письменниця, перекладачка:

Страх минає, щойно у мові з'являється зневажлива назва явища. Путіна перестали боятися 2014 року, коли вулицями Харкова прокотилося знамените лалала, й відтоді Путін – х*йло. Х*йло огидне й небезпечне, але, погодьтеся, не страшне. Ковід став ковідкою, а ось тепер маємо ядерку.

– Шо там, ядерку пока одмінили?

– Та хто його зна, х*йло щось варнякало неясне.

І х*йло таке:

– Та за шо! Я всаднік апокаліпсіса! Я прєдводітєль ядєрной войни! Ядєрний пєпєл! Ууу! "Х*йло і ядєрка" – развє так можно?

 

Володимир Гевко, 41 рік, маркетолог:

Якби ті 50 тисяч "русских", убитих в Україні, вийшли на красну площу з протестом, то їх не переміг би жоден ОМОН.

Дивно, як так виходить – українських гармат, байрактарів і хаймарсів вони не бояться, а Путіна бояться. Ну ок, пропаганда, але ж вони тут, на тих полях, усе бачать самі. Вантажать своїх убитих десятками за раз. Це не з дивана воювати перед телевізором. Пропаганда могла спрацювати із "русскими" солдатами в лютому, але не зараз.

Ок, я розумію, що багато з них ненавидить українців і частина може навіть хотіла б іти воювати. Але ж ідеться про їхнє життя. Хіба можна боятися Путіна більше, аніж померти? Чи ненавидіти українців більше, аніж померти самому?

Я не знаю, що Путін зробив із головами "русских", але точно щось страшне. Може, навіть страшніше, аніж з українцями. Їм не виплутатися з цієї історії, лише застрягатимуть глибше. І прогнавши сотні тисяч через людоїдську несправедливу абсолютно марну війну, можна лише очікувати, що ті сотні тисяч повернуться додому й жертимуть своїх.

Соломія Чубай, 42 роки, музикантка:

Мені болить, що у XXI столітті далі винищують українців. Роблять це тому, що колись всі мовчали. Бо це було не в його сім'ї, не з ними. Ми дозволяли Росії вирішувати, яку музику слухати, яке кіно дивитися, яких політиків обирати, й жили ментально в совку. Але зараз ми та світ не мовчимо, ми кричимо про Бучу й Ізюм. І наші в ЗСУ стоять за нас горою там на передових. Так, страшною ціною нас світ чує, і ми себе бачимо. Я маю надію, що це більше ніколи їм не зійде з рук. Вже всі побачили справжнє обличчя Росії. Як писав мій тато Грицько Чубай:

посміхайсь до нас місяцю!

посміхайся до нас як колись!

нехай і на сей раз

вони в нас не вполюють нічого.

Ярина Чорногуз, 27 років, поетка:

Світ навряд колись зрозуміє нас. Для сучасної людини етнічні чистки та масові захоронення – це щось із кінофільмів. Що можна зняти в кіно про історію минулого, але аж ніяк про реальне.

Якщо хтось хоче поговорити про хороших росіян після цього, про те, аби їм дати можливість "не програти війну" й "не спровокувати їх до ядерного удару" – поговоріть про злочин без покарання. Про цю жахливу наївність, що вбиту людину можна затоптати в землю, ніби недопалок від цигарки, який ти скурив у неналежному місці, і твій злочин буде навіки прихований. Бажання віднімати життя, тому що ти можеш й тому що авось "пранєсьот". Весь ваш достоєвський, булгаков і вся руска класіка – вона про потяг до такого банального насилля без покарання, фотографії якого зараз роблять в Ізюмі.

Нє, нє пранєсьот.

Після цих кадрів – мені байдуже, застосують вони по нас ядерну зброю чи ні. Ми вже пережили страшніші речі. Ці закатовані люди, чиї тіла закопані по всіх окупованих територіях, наші сучасники – вони вже пережили гірше за ядерний удар.

Якщо мене у відрядженні запитають про переговори з Росією, я запитаю у відповідь, чи сідали б вони за стіл переговорів із нацистами нового тисячоліття, які закопують закатованих людей у землю, наче недопалки? Чи говорили б вони за одним столом із тими, хто чинив би з їхньою нацією геноцид?

Катерина Котлярова, художниця:

Я не поїхала б з України.

Якщо повернутися назад, у нашу з Валентином розмову на початку лютого, де він мене питав, чи поїду, якщо почнеться війна, і де я сказала: "Ні". Якщо повернутися в цю розмову зі знаттям, що я переживатиму зараз… я теж сказала б: "Ні".

Ні, я не поїхала б з України. Не змогла б бути далеко. У дистанції. Переживати біль десь, та не тут. Я не змогла б.

Я не засуджую тих, хто поїхав. Кожен має право рятувати себе так, як вважає за потрібне. Ви молодці, що вивезли дітей. Ви молодці, бо не опускаєте руки, знаходите роботу, донатите, не даєте забути про Україну. Ви молодці.

Та я – не змогла б. Бути тут і бачити все на власні очі для мене краще (яке цинічне слово). Переживати ці жах і тугу тут, Вдома, не те щоб легше. Та я відчуваю, що впевненіше стою на ногах. Дім тримає мене в тонусі. Потреба захищати – тримає купи.

Я не змогла б залишити Дім. Я не змогла б не залишитися, бо вмію бути осередком стабільності, безпеки й опорою. Я не змогла б відмовити в цьому.

Сьогодні я дивлюся на кадри з Ізюма. І думаю про те, що відчуваю біль за тими, хто нарешті покидає тюрми безіменності грубо вибитої землі, де їх тіла лежали в незручних позах, наваляні, як непотріб, одне на одного. Я відчуваю сум, що пригнічує мою мову. Невимовний сум за тими життями, що ці люди і їхні близькі без них ніколи не проживуть. Я чую бажання обійняти й оповити тих, хто вчитиметься жити заново після того, як із пошаною упокоїть коханих, аби вони могли йти далі у засвіти…

Ні, я не змогла б поїхати з України.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×