2 385 078 українців працездатного віку утримують родичі. За останні дев'ять років їх кількість збільшилася на 7%. Ще 437 000 співгромадян сидять без роботи й не намагаються її знайти. У порівнянні з 2008-м на 30,9% збільшилася кількість людей, які зневірилися працевлаштуватися
Людмила КНИШ, 26 років, селище Козова Тернопільської області:
- Я вийшла заміж після закінчення школи - 2001-го. Народився син Саша. Пішла в декрет. Після першого - одразу в другий. 2004-го з'явилася дочка Христинка.
Роботу в нашому містечку знайти не те що важко - практично неможливо. Я й не шукала. У центрі зайнятості не реєструвалася. Що мені без освіти на біржі запропонують? Або прибиральницею йти, або продавцем. Ні тим, ні іншим не хочу. Зарплати мінімальні, а наробитися треба тяжко. Чоловік теж у Козові роботи не знайшов, влаштувався в Тернополі програмістом.
Добре, що мама помагає. Вона в Іспанії на заробітках багато років. Думала поїхати до неї в Барселону гроші заробляти. Але дітей не можу лишити. Та й мама відговорила. Каже, то дуже важка праця. Сама мусила лишити свою маму, мою бабцю, і вирушити за кордон. У неї серце кров'ю обливається, що треба там біля чужих людей робити. Не хоче, щоб зі мною таке було.
Тепер-от Христинка до школи піде. А всі зошити-альбоми на третину подорожчали. Зібрати обох дітей на навчання влетить у копійку
Алла ПОЛЯКОВА, 39 років, Київ:
- Працювала лише чотири роки. Спочатку кастеляншею в дитсадку, потім три - в рекламній фірмі секретаркою.
Закінчила школу на Оболоні номер 216, де жила з батьками та двома братами в трикімнатній квартирі. Потім вступила до училища, отримала фах кравчині взуття. У 18 років народила доньку Аню, зараз їй уже 20. 1991-го мама переїхала жити в Америку. Наступного року вийшла заміж. Грошима допомагали батьки та утримував чоловік. Він шив одяг.
Ми переїхали на проспект Перемоги біля універмагу "Україна" в двокімнатну квартиру, яка залишилася від бабці. Потім перебралися в однокімнатну - більшу продали. Тепер уже звикла ніде не працювати. У мене все є. Мама одяг передавала, гроші щомісяця надсилала.
Сім років тому я переїхала в "гостинку" на Борщагівці, на околиці. Набридло жити в центрі, де жодного парку - тільки сирени з мигалками щодня чути. У господарстві маю цілий зоопарк: 8-річного стаффорширського тер'єра Доджа, кішку П'ятку та двох пацюків Карину й Артема.
Донька вступила на юридичний факультет Європейського університету. Гроші на навчання висилали батьки. Мала провчилася два курси, потім покинула. Тепер удома зі мною сидить. А вдень із друзями гуляє.
Із року в рік графік мій такий: устаю о сьомій, готую чоловікові сніданок, відправляю на роботу. Тоді мию посуд, запускаю прання, годую тварин, поливаю квіти, прибираю. Закручуся - і день уже пробіг. Донька гуляє із собакою, йде в магазин. А я нікуди взагалі не виходжу.
Моєму нинішньому чоловікові скоро буде 27, познайомив нас колишній. Олександр працює в друкарні, сортує книжки, потім на базари та в книжкові магазини возять.. Останнім часом узяв собі моду затримуватися. Так я йому сказала: якщо хочеш гуляти - до мами йди. У тебе є родина й обов'язки.
Коли всі лягають спати, сідаю за комп'ютер. Ніч - мій улюблений час. Якщо знервована чи думаю про недобре, то граюся в шарики або карти. Люблю стратегію: будинки зводжу, розвиваю місто. Якби запропонували роботу - залюбки пішла б. Але я ж нічого не вмію. Ну, могла б навчитися.
Андрій БАЗИК, 26 років, Івано-Франківськ:
- Шість років тому помер Сєва. Так звали мого шефа, якого я возив. Лишився без роботи. Нової не шукав, бо знав: таке бабло, як він платив, ніхто не дасть. Із дружиною Олькою винаймали квартиру. За неоплату нас звідти попросили. Пішли жити до моїх батьків у двокімнатну панельку. Нам з Олькою подобалося проводити цілі дні разом. Ми часом навіть із хати не виходили. Спали до десятої ранку або й одинадцятої.
За роботу забув і думати. Правда, без машини було незручно. А їздити на батьковій "копійці" Олька соромилася. Словом, порадилися ми з нею й затіяли з мамкою розмову. Мовляв, купіть нам авто, я зможу заробляти. Взяли мені "мерса" в кредит. Ох ми з Олькою й відірвалися в Криму два тижні! Вернулися додому, а в кишенях пусто. Мамка щодня приносила мені два пива й пачку "мальборо". Якось заїкнулася за роботу, але я сказав, що скочу з балкона, якщо буде доганяти. А Олька виявилася шустра: побачила, що гроші закінчилися, сіла в тачку й до батьків дременула. Дзвонить на мобілку: машину, мовляв, узяла за моральний ущерб.
Ось так уже п'ятий рік холостякую. Мама працює, батя також. Годують, одягають. Весною в село в дружби на весілля мене позвали, то мама нову шкірянку купила, штани, шикарні шкіряні туфлі. Щоб, каже, в селі перед родиною не вдарити мордою в грязь.
Часом баба з дідом "на цукерок" підкинуть. Тоді йду з хлопцями до ранку в загул.
На роботу, мабуть, не піду вже. Ким? Як батя на стройку - не хочу. Таксувати? За 100 гривень у день? Ні. Хіба що нового Сєву знайду. Да вряд лі.
Світлана ВОЛЬНОВА, 40 років, телеведуча, Київ:
- Гарно в нашій країні живуть лише політики. А для мене в Україні роботи немає. На телебаченні платять дуже мало. Інколи веду вечірки. Мій гонорар - 2-3 тисячі доларів. А щоб підтримувати бренд, треба витрачати багато. Тому, коли з'явилися зайві гроші, інвестувала їх в одну американську компанію. Вже шість років живу на відсотки. Отримую по 20 тисяч доларів щомісяця.
Але після економічної кризи цей бізнес теж став ненадійним. Зрозуміла, що найкраще тримати гроші не в одному місці, а в декількох. Інвестувати в різні сфери економіки. Треба вкладати в те, на що завжди буде попит. А от у діаманти, наприклад, не варто. Ви не зможете їх потім продати, якщо ж вийде, то продасте в шість разів дешевше.
54% українців жодного разу протягом року спортом не займалися і тільки 5% роблять фізичні вправи постійно, за даними компанії Research&Branding Group.
Любов БОСА, 50 років, доцент кафедри українознавства Кіровоградського Національного технічного університету, кандидат історичних наук, етнопсихолог:
- Студенти на п'ятому курсі розробляли проекти щодо майбутнього працевлаштування. Ми разом пробували дослідити, скільки випускників залишається в місті, хто їде в інші країни, міста, чи за спеціальністю працюють. Прийшли до висновку: студенти-економісти не можуть влаштуватися на відповідну посаду, бо зараз вакансій немає. А на іншу, простішу роботу не йдуть - для них це недостойно. Завищена самооцінка. Але це в тих студентів, які сподіваються на батьків.
У інженерів інша ситуація. Не йдуть працювати за фахом, бо вступали без особливого конкурсу - випадково вибрали професію. На заводах надзвичайно мало платять. Механіками й майстрами - не хочуть.
Молоді вважають: хтось їх має влаштувати. Проводила опитування серед дівчат-п'ятикурсниць, які непогано навчаються, про майбутнє. Майже всі сказали, що спершу хочуть вийти заміж, а потім робитимуть кар'єру. І тільки один відсоток прагне влаштуватися на нормальну роботу.
У хлопців самореалізація на першому місці. Але майже 90 відсотків песимістично уявляють майбутню кар'єру.
Кожна нова влада обіцяє: "Ми все вирішимо, ми вам усе дамо". Тому люди сидять і чекають, доки хтось прийде та дасть їм щось. Замість того, аби самим влаштовувати своє життя.
Олександр СТРАЖНИЙ, 51 рік, лікар-психотерапевт, автор книжки "Український менталітет":
- Українці плекають міф, що вони - найпрацелюбніша нація. Звичайно, робити їм доводилося з раннього ранку - і чоловікам, і жінкам, і навіть дітям. Однак сприятливі природні умови дозволяли не перевантажуватися. Наші предки землероби вирощували або збирали не більше того, що можна було сховати від набігів кочівників. Розуміли: аби вижити, працювати треба, але горбатитися - не обов'язково.
Хоча добре трудитися українці вміли. Приклад тому - швидке зростання кількості заможних господарств за часів Гетьманщини. Та й у малоросійський період був бурхливий розвиток промисловості, ремесел, сільського господарства, міського будівництва.
Однак рівень виробництва та торгівлі в Україні завжди був нижчим, ніж у розвинених європейських країнах. Про якість товарів і послуг краще взагалі промовчати. А тому твердження, що українці - нація роботяща, нехай залишається приємною ілюзією. Нам завжди не вистачало навичок до копіткої праці, або, простіше кажучи, заважала лінь.
За останні десятиліття змінилося небагато. Чим може похвалитися українське виробництво? Якістю харчових продуктів, горілки. Чим іще?
Чи робили ви у своїй квартирі ремонт? Наймали чи не найкращих, перевірених майстрів. І з чим зіткнулися? Все абияк. Будь-який український будівельник докторську напише про те, як потрібно робити ремонт. Але сам ніколи не зробить так, як слід. Працювати на совість у сучасній Україні "не престижно". Халтурять не тільки будівельники, а й політики, журналісти, артисти, письменники, футболісти. Ми можемо, але лінуємося робити якісно.
Українці на 72-му місці за індексом продуктивності праці, обчисленим на підставі даних МВФ і Міжнародної організації праці для 85 країн.
$16 082 заробив кожен працюючий українець позаторік для нації. Лідерами рейтингу виявилися Люксембург - там кожен працівник там приніс країні $192 931. У Сінгапурі - $129 129, у Норвегії - $101 919. Найближчі "сусіди" України за показниками ефективності праці: Вірменія - $16 762, Азербайджан - $18 456, Таїланд - $14 459 та Ірак - $13 902.
Для підтримання темпів зростання ВВП на рівні 1998-2007 років Україні необхідно підвищити продуктивність праці як мінімум у 2,6 раза - за оцінками аналітиків McKinsey Company.
3 
1
Коментарі
6