"Війна зруйнувала всі міфи, що допомагали московитам правити імперією"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Ярослава Гресь, 39 років, журналістка:

Варшава. У кафе напроти сидить гарна дівчина, яка виглядає, як ніжна квіточка. Дивиться в телефон і усміхається так, ніби бачить щось не просто приємне, а найкраще, що можна уявити.

Приходить її подруга. Питає:

– Що ти там дивишся?

Ніжна квіточка:

– Наші в*бали в Криму авіабазу, й там усе вибухає.

Ох уже ці ніжні українські жінки.

Сергій Марченко, експерт ринку праці:

У московитів була стратегія, яка працювала. Поневолювати менші народи, скуповуючи еліти. Один із найкращих прикладів – Чечня. Замість продовжувати кровопролитну та непопулярну війну московити купили клан Кадирових – і Кадирови самі втопили Чечню в крові на догоду новим хазяям.

Але Путіну стало нудно жити за старими лекалами. І він почав війну, яка зруйнувала всі міфи, що допомагали московитам правити імперією.

Путін зруйнував міф про непереможну російську армію. Якби не напав на нас, їх би ще 100 років усі боялися.

Путін зруйнував міф про загадкову російську душу. В Бучі, Ірпені, десятках інших місць весь світ побачив, що душі в них немає. Замість душі пижжений унітаз.

Путін зруйнував міф про безпеку на території Росії, бо ж ядерний щит і все таке. Пхй той ядерний щит. ЗСУ б'є туди, куди вважає за необхідне.

Удар по Криму має колосальне політичне значення. Україна демонструє силу. Путін знову демонструє слабкість. Так, крок за кроком, ми переможемо. Складно, великими жертвами, надзусиллями, але невідворотно.

Лілія Мусіхіна, 43 роки, етнографиня:

Я знаю білоруса, який вивіз із-під обстрілів десятки 300. Знаю хлопця з очима Менделя-букініста, який приніс сюди військові навички Цахалу, знаю чоловіка з корінням із РФ, який був тут із нами та робив те ж, що й ми. У нас вічно чути англійську, часом – польську.

 

Націоналізм – це спосіб нації вижити. Спосіб боротися. Спосіб вистояти. І не плутайте нас із нацистами. Ми виборюємо своє. І не прагнемо чужого. Тим паче, не ставимо за мету його знищити. На відміну від нашого ворога.

Націоналісти – ми. Вони – нацисти.

Євгенія Кузнєцова, 34 роки, письменниця:

Люлі люлі люлі

Кацап'ятам дулі

Соломійці калачі

Москалятам посрачі

Гойда-гойда гойдаша

Росіянам ні гроша

Все на байрактарчик

Хаймарс і енлавчик

Андрій Жолоб, 41 рік, травматолог:

На "Нову пошту" приїхала машина, прийшло трохи військових забирати/надсилати пакунки. За мною стоять засмаглі бородаті хлопці, ми одразу знайомимося (тут це відбувається просто, як у пісочниці). Тут знадвору чути якесь різке гудіння. Більшість черги присідає, ми з хлопцями бухаємося на коліна. Через відкритий отвір дверей видно бабусю, яка проїжджає повз на скутері. Бородатий, забитий татухами Андрій, обтрушуючи коліна, сумно каже:

– Здається, ми до кінця життя так на звуки реагуватимемо.

Роксоляна Денисюк, 28 років, лікарка:

Сьогодні я побачила інтерв'ю бійця, який перебував на заводі Ілліча в Маріуполі, підірвався на міні й пораненим потрапив у російський полон. 29 червня його обміняли.

Він розповідав жахливі речі, а в мене з голови не йшло: "Я знаю тих, із ким він був поруч на тому заводі. Я знаю медиків, які могли надавати йому допомогу".

Я знаю про них безліч смішних історій із тих часів, коли Маріуполь був іще квітучим містом. Про цікавих пацієнтів, про походеньки в театр, спільне прибирання території госпіталю чи життя в гуртожитку для лікарів.

Це було два роки тому.

А тепер… Історії зовсім інші. Про те, як вони до кінця залишалися зі своїми пораненими. Як уночі під обстрілами намагалися евакуювати у сховища всіх, кого могли знайти на вулиці. Як оперували в середньовічних умовах і все одно рятували бійців. Як вони зрештою потрапили в полон, де їм присвоїли лише номери, у кращих традиціях концтаборів.

Колись усміхнені обличчя на фото із соціальних мереж не впізнати.

– Подивися, що з ними зробили в полоні, – сказав мій чоловік.

На їхньому місці могли бути й ми. Могли.

Знаєте, можна вміти лікувати людей від смертельних хвороб, зшивати їх докупи після найважчих травм, боротися хоч із самою смертю, але відчувати повне безсилля, коли читаєш історію про знайому вагітну жінку, лікарку, яку не можуть визволити з полону понад три місяці.

Валерій Чалий, 52 роки, кризовий менеджер:

Вибухи на аеродромі у Криму – це наслідки його російської мілітаризації. Військові бази треба починати виводити вже. Тим паче, що ніяких правових підстав для перебування на півострові російських військових вже немає. До того ж люди втікають, у паніці міст заблокують, тоді буде ще складніше. І взагалі, український Крим має стати європейським курортом, а не оце все, що ви там без дозволу "нагостювали".

Віталій Чепинога, 53 роки, політтехнолог:

Аби спитав рік тому:

– Які найбільші потреби українця будуть 2022-го?

– Хаймарси й бігмаки.

Ніхто б і не зрозумів нічого.

Ігор Луценко, 43 роки, журналіст:

Села похмурі. Я бачу розтрощені хати, розбиті вулики, худобу, чиї хазяї втекли чи загинули, і людей, чия худоба втекла або загинула. Бачу дарма засіяні ниви, кинуті садки.

Трави буяють навколо, ховають понівечені будинки, ховають горе. Влітку не може бути сумно. По-справжньому розруха зацарює тоді, коли спаде листя, тоді цей край виглядатиме воістину моторошно.

І все ж на село знаходиться одна чи дві людини, котра вперто не їде нікуди. Бачив, як уранці за кілометр від передової бабця продає молоко солдатам коло дороги. По цій дорозі регулярно б'ють із мінометів. Мінометники стріляють сюди за координатами, їм за горою навіть не видно, що обіч дороги стоїть згорблена стара жінка з відерцями.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×