Після іноземного військового втручання нова влада Лівії не контролює ситуацію в країні
Лівійський прем'єр-міністр Алі Зейдан минулого тижня закликав інші країни, щоб допомогли відновити порядок у його власній. Таку заяву зробив на зустрічі з британським колегою Девідом Кемероном. Той два роки тому був одним із глав держав, що проводили в Лівії військову операцію проти диктатора Муаммара Каддафі. Відтоді новий лівійський уряд
не зміг узяти під контроль більшість нафтових родовищ, за якими країна посідає дев'яте місце у світі.
На видобутку й незаконному експорті заробляють місцеві ополченці. Урядові збройні сили та правоохоронці погано озброєні, аби їх побороти.
– Якщо міжнародна спільнота не допоможе нам створити армію й поліцію, це триватиме дуже довго, – каже Зейдан.
У серпні, безсилі щось змінити, у відставку подали міністри оборони та внутрішніх справ Лівії. Алі Зейдан пригрозив розстрілювати з берегових гармат будь-яке судно, що наблизиться до портів по нафту, без контракту з державною компанією
Рафін НАТІФФ, 54 роки, фермер, Бенгазі:
– Після перевороту мої доходи впали вдвічі. Я торгував з Єгиптом, а зараз там і ситуація не сприяє, і перевезення не регулюються урядом, тому власники суден почали піднімати ціни щонайменше втричі. Зараз трохи краще, бо маю контракт на постачання овочів у п'ять дитячих садочків. У серпні вперше зміг людям виплатити всю зарплату. Доти вони брали частину грішми, частину – продуктами. Скоро обіцяють відновити мережу магазинів для незаможних і багатодітних родин. Спробую стати їхнім постачальником. Поки що частину врожаю продаю сім'ям, які мають по вісім-десять дітей. Заборгували вже за кілька місяців, бо не отримують соціальної допомоги з червня.
Багато моїх колег протягом року виїхали: не вірили, що налагодять бізнес. Я дешево купив у них трактори та дещо з техніки. Дружина була покоївкою в готелі. Тепер ходить раз на два тижні витерти пилюку, бо людей зовсім немає.
Син працює економістом у банку. Доти чотири роки був бухгалтером у фірмі, що торгувала нафтою. Вона збанкрутувала, бо багато свердловин контролюють угруповання бойовиків. У тих, що видобувають законно, керівні посади обіймають іноземці. Лівійців беруть тільки для фізичної роботи.
Майді ХОУМ, 33 роки, дослідник-фармацевт, Триполі:
– Зараз на вулицях багато бруду, процвітає корупція. Але за нової влади маємо повністю вільну пресу, можемо говорити що думаємо, подорожувати. Раніше за виступ проти режиму могли посадити і навіть убити. Свобода слова – це найбільше досягнення після війни.
Звичайно, на відбудову потрібно багато часу. Зараз у Лівії є дві головні проблеми. Перша: велика кількість зброї, яку залишив Каддафі, і мусимо щось із нею робити. Друга: вплив сусідніх країн – приміром, Єгипту, – які підтримують тих чи інших наших політиків заради просування своїх інтересів. Приклад – ліберальна партія одного зі спільників Каддафі, Махмуда Джібріля. Його підтримують Арабські Емірати. Під час виборів він прийшов на дільницю з військовими. Такі дії не викликають довіри до нього.
Я вже не такий молодий і не можу довго чекати, доки життя в Лівії нормалізується. Провів сім років в Угорщині та Італії, здобув там вищу освіту. Життя в Європі більше подобається. Та емігрувати поки що не збираюсь, бо люблю свою країну.
Мосадек ХОБРАРА, 27 років, громадський активіст, Триполі:
– Батьки розповідали, як колись американці бомбили наш район. Були жертви серед мирних людей, зруйновані будинки. Відтоді Каддафі заборонив усе західне. У нас не було технологій та науки, не було комп'ютерів, інтернету, західних продуктів, навіть англійської мови в школах. Хоча це все мали ті, хто був при владі.
Медицина й освіта були на найнижчому рівні. Я і моя родина, як і більшість лівійців, їздили до Тунісу лікуватись. Навчалися в Східній Європі, зокрема й в Україні. Це було дешевше, ніж у західних університетах, і якісніше, ніж на батьківщині. Свобода слова, мирні протести, приватні медіа, студентські організації, дослідні центри – усе це прирівнювалось до політичної діяльності й було заборонене. Друк преси та книжок теж був обмежений.
Після повалення режиму все змінилося. Я маю громадську організацію, мої колеги досліджують демократію, організовують конференції, говорять про мир і розвиток. Я навіть можу давати коментарі для преси й вільно говорити про Лівію. До 17 лютого 2011 року це автоматично означало б звинувачення і, скоріше за все, привселюдне повішання.
Саммер ДЖОЙС, 38 років, педіатр, Місурата:
– У грудні в мене закінчується контракт. Майже впевнена – ще один не підписуватиму. Із червня почалися проблеми з виплатами з лівійської сторони. Боїмося, що не зможемо згодом вільно вибратися звідси. Після того, як Lufthansa скасувала регулярні авіарейси, немає жодного літака, на який би без проблем можна було купити квитки.
До перевороту ми спокійно їздили країною. Зараз ті люди, які працюють у східному регіоні Кіренаїка, пересуваються тільки з озброєною охороною. По-перше, у багатьох місцевих жителів є зброя. По-друге, виплати з безробіття йдуть із перебоями, замість 700 доларів тепер не отримують і сотні. Люди годують себе, як можуть. У моєї колеги вкрали автомобіль серед пустелі. Її зупинили, викинули, погрожуючи автоматами. Поліція навіть не шукала, хоч наші джипи впізнавані. Там, де тривають війни між кланами, ми не працюємо. Торік під Сиртом (місто, в якому народився і загинув Муаммар Каддафі. – "Країна") взяли у заручники двох лікарів і вимагали в уряду якихось пільг.
Важко працювати, бо медичну базу майже знищили. У Сирті нормально працює тільки одна лікарня, і то обладнання збирали по цілій країні. Зате фармацевтичні компанії запущені на повну силу. З літа повністю відновили роботу соціальні аптеки, де можна безкоштовно отримати ліки за рецептом.
Медсестра, що у нас працює, у серпні вийшла заміж. Два роки тому їм дали би безвідсотковий кредит на авто і допомогли б купити квартиру. Зараз треба брати або з відсотками, або чекати черги, яка за рік майже не посунулася. Замість допомоги на квартиру пропонують оселятися в порожніх будинках біженців. У Сирті таких цілі вулиці. Правда, там немає ні електрики, ні води. У Місураті пропонують розбомблені будинки.
Я б змирилася з цим усім, якби бачила – щось починає налагоджуватися. Але поки що цього не видно.
Тані ҐВІАДА, 29 років, волонтер, Лампедуза, Італія:
– У нас зараз близько двох сотень родин біженців із Лівії. Ми не маємо таборів на материку, куди могли б їх переправити. Довго так тривати не може, бо жити з маленькими дітьми в наметах важко.
Лівійська сторона заявила, що готова забезпечити транспортування своїх громадян назад. Але майже ніхто не погодився повертатися. Ледве набралося 50 людей – і то тих, у кого хтось лишився у Лівії. Я здружилася з перекладачкою з Триполі. Вона весь час плакала, що покинула матір із паралізованою сестрою. Повернулася додому. Зателефонувала, що отримала роботу у школі, але сестра померла.
У таборі дуже багато жителів Сирта. Вони бояться повертатися, бо всіх прибічників колишнього диктатора судять. Якщо доведуть, що сприяв його армії, можна отримати до п'яти років в'язниці. Судили навіть тих, у кого солдати купували їжу. Також вийшов якийсь закон, що забороняє тим, хто був чиновником за Каддафі, працювати на нормальній роботі. Люди розуміють – нічого хорошого їх там не чекає. Більшість багатих прибічників Каддафі втекли за кордон, а страждають звичайні лівійці.
4 
1
Коментарі