10 відсотків населення на Луганщині радісно зустрічають українські війська, 15–20 – налаштовані вороже, решті – все одно, лиш би війна закінчилася – розповідає Євген Дикий, командир взводу батальйону "Айдар"
Перший бій наш батальйон мав 25 травня, в день виборів президента. Тоді запакували "казачков" у Новоайдарі, а батальйон на додачу до номера в/ч 0624 отримав назву "Айдар". Так називається друга за величиною річка Луганщини. Ми, канєшно, понтуємся тим, що ми – армія ("Айдар" підпорядковується Міноборони, у той час, як інші добровольчі батальйони – МВС. – "Країна"). Аваковські батальйони між собою називаємо мусорбатами. Але це несправедливо. Туди пішли такі самі люди. Просто нам ніхто не гарантував, що міліцейські батальйони, в які на той час можна було вступити, скоро опиняться в зоні АТО. А "Айдар" уже був там. Ми їхали спрацьованою групою з Майдану. Чи не головна перевага "Айдару" – коли прибуває група, її майже ніколи не розділяють.
Новобранцеві краще приходити в батальйон з усім своїм. Але голий-босий не довго буде. Від держави отримали стволи й боєкомплекти. Можливо, буде ще бойова техніка. Дали по новому комплекту галімої уніформи "Дубок" і страшної білизни. Рвемо її на ганчірки – нею класно протирати зброю. На передовій використовуємо сухпайки від міністерства. Все решта – від народу. На базі вистачає фур із харчами від волонтерів. Ми нагодовані, інколи загодовані. Воюємо в уніформах, куплених на власні кошти, або в волонтерських, із натовських секондів. Волонтер Василь Бородчук підігнав три джипи броників, зараз розмитнює шикарну шведську санітарну машину.
Я був активістом Майдану з 22 листопада і до "Межигір'я", а в батальйоні став вживати терміни "майдануті", "майдауни". Проблема таких людей – вважають, коли вони добровольці, то ніяка дисципліна їм неписана. Доброволець – це спосіб комплектації: ти прийшов у батальйон добровільно. Але коли прийшов – ти військовослужбовець, з усім, що з того витікає. На жаль, до частини майдаунів це не доходить. Звикли, що на Майдані сам собі хазяїн, що все гласне. На війні так не можна. Деколи на шикуванні мусили давати неправдиву інформацію, куди йдемо, бо до хріна охочих викласти це в соцмережу: вирушаємо в таке-то село, тримайтеся, сєпари! І мобільники відбирали. Але це не метод, бо родини хвилюються. У цьому плані майданутість бійців дуже шкодить.
Наш батальйон – це статистично достовірний зріз суспільства. Починаючи з "два класи, третій коридор" і кількома ходками на зону, закінчуючи професурою. Спільне – хіба що рівень пасіонарності й напрям політичних поглядів. Мій колишній взводний Максим Козуб, який зараз лежить у госпіталі на Печерську, – один із найвідоміших в Україні перекладачів-синхроністів. Перекладав західним лідерам переговори з Кучмою і Януковичем.
Поруч із ним лежить суперколоритний боєць – Литвинчук, позивний Падре. Це дивний для ХХІ століття типаж монаха-воїна, глибоко релігійна людина, зі знанням літератури. Весь вільний між боями час нам щось проповідував. Не чернець, бо до того, як остаточно увірувати, встиг обзавестися родиною. Народився в Росії. Жив у Калінінграді. Ходив моряком далекого плавання, мічман.
У Хрящуватому (під Луганськом. – "Країна") загинув командир відділення в моєму взводі – Зузь, 1948 року народження. 1968-го він солдатом-строковиком брав Прагу.
У нас є бійці й бійциці, як каже один командир. Юлька, позивний Валькірія, – корінна москвичка, етнічна росіянка, ідейна російська націоналістка, навіть, здається, язичниця. Приїхала на війну, бо це війна проти Путіна, який, на її думку, гробить російську націю. І вона не штабна дєвочка, а стрілок-наводчик на БМП. Має дві важкі контузії. Кожен раз через тиждень поверталася в стрій.
Вітамінка – з вінницького "Правого сектора". Свої 18 років справила в батальйоні. Маленьке, біленьке сонечко таке бігає. Після важкої контузії має ушкодження вуха й ока. Насилу відправили лікуватися. Казала: "А що такого? Ну, без правого ока трохи цілити важко".
Є ще медсестра Леся, яка уособлює луганський "Правий сектор". Вона такий правосєк, як я дровосєк, але візитку Яроша й відповідну пов'язочку має.
При батальйоні приписана місцева Старобільська самооборона (район на Луганщині. – "Країна"). У моєму взводі 12 старобільських було. Зараз вони всі "трьохсоті" (поранені. – "Країна"), але головне, що живі. Решта Старобільської самооборони, десь чоловік 70, на передову не виходять, але патрулюють район, виловлюють сєпарський актив.
Розвідблок наш повністю сформований з луганян. Знають місцевість, у них купа знайомств, родичів – чим і користуються. Іноді доходили аж до центра Луганська й поверталися живі.
Є купа "воєнтуристів". Кілька днів волонтерять, фоткаються з автоматом – і звалюють. Багато й таких, що послужили, отримали 10-денну відпустку й нема їх уже місяць-півтора. При цьому дезертирами себе не вважають. Коли їм подзвониш, розказують про хвороби, родинні обставини. Кричать, аби їх, боронь Боже, не списували з переліку солдатів.
Усі, хто пройшов через батальйон, – людей під 700 буде. А якщо вистроїти й порахувати наших на базах у Половинкиному, в Щасті й на передовій, то буде десь 350.
Я мобілізований за указом, але ще жодної зарплати за три місяці не отримав. Рядовому стрільцеві на руки належить 1700 гривень. Командирові взводу – десь 2600. Але в нас такий контингент, що ми з цього не переймаємося, дехто навіть понтується: "Я тут не за гроші, мені ваша зарплата не потрібна". Я сам із таких. Не збираюся за зарплату боротися, але ж десь у бюджеті вона крутиться.
Чи є ворожі засланці серед нас? Не переоцінюйте наших ворогів. Не так вони тонко і красиво працюють. А нащо, зрештою? Вони й так слухають усі наші радіопереговори. В нас і в більшої частини української армії рації без кодування. Наш ротний раз пояснював, де ми є, щоб до нас доїхала колона. А керівник колони попався тупуватий, тож йому довелося детально все розказувати. Тільки закінчили – вісім мін на нас прилетіли. Але всі вціліли.
Добровольці не так бояться першого бою, як мобілізовані. Мають мотивацію. Є неофіційне правило двох боїв. Хто в них вижив – той може себе вважати солдатом.
Ще під час першої чеченської війни Юрій Шевчук написав пісню: "А по ящику врут о войне…" Брешуть про будь-яку війну. Хоч наші брешуть на порядок менше, ніж Росія. Щодо "різко прозрілого" населення Донбасу, моя оцінка після тримісячного спілкування виглядає так: у середньому на Луганщині відсотків 10 нас зустрічають як визволителів. Бувають дуже зворушливі сцени: у селі ще йде бій, а до тебе вже вибігає якась дівчинка з квітами, бабця несе молоко. В одній хаті в Георгіївці (Лутугинський район Луганської області. – "Країна") ховали десь український прапор і вся родина вискочила з ним, коли ми проходили.
Для 15–20 відсотків – ми "нацисти й окупанти", хоч би їх завалили гуманітаркою. Решта 70–80 процентів – мінливі. Зараз ця середня сіра вата хоче одного – щоб війна закінчилася, і їм уже пофіг, як саме. Якщо це означатиме входження наших військ – їх це влаштовує. Але не тому що нас полюбили. Якби був вибір, думаю, знов би голосували за Путіна. Але оскільки замість Путіна отримали Болотова (колишній керівник "ЛНР". – "Країна"), то вже згодні на Порошенка.
Під'їжджає до блокпоста "готове" тіло з пляшкою водки, не зрозуміло, як машину веде: "Ну, вот я ж вижу – ты нормальный мужик. У тебя глаза добрые. Зачем ты пришел на мою землю убивать моих детей?" І що йому відповісти?
У Георгіївці до нас підійшли цілком адекватні місцеві, що не часто трапляється. Приязно з нами півгодини спілкувалися. Раптом з'ясовується, що ми – "Айдар". У них переляк: "Вы уже здесь?!" Ми: "Стоп. Що значить уже? Ваше село брав "Айдар". – "Да? А нам рассказывали, что идет армия, а за ней "Айдар" зачищает. И каждого, у кого в доме квартировали ополченцы, расстреливают".
Свідомого применшення втрат із нашого боку не зауважував. Просто не про всіх одразу відомо в штабі АТО. В середині серпня була цифра 560 загиблих. Реально, я б сказав, до 700. Інша річ – втрати ворожої сторони: безбожно перебільшені. Коли чуєте, що в нас за день загинули 10–15 бійців, а противника – 150–200, то відразу знімайте локшину.
Втрати на війні можуть відрізнятися в рази, але не на порядок величин. Моя груба оцінка: ворожі втрати на луганському фронті вдвічі-втричі більші за наші. В них частина контингенту – абсолютно небоєздатні. Женуть на передову алкоголіків, наркоманів. Затримують їх за п'янку або в комендантську годину. Пропонують відкупитися значною сумою або сунуть автомат у руки і шлють на передову. Такі здаються за першої можливості.
Маю два життєві завдання. Дожити до кінця війни – перше. Якщо це вдасться, то друге – не набрати назад вагу. Кілограмів 20 скинув за три місяці.
2 
1
Коментарі