У нас дуже мало часу. Ідеться про місяці - Ющенко

Віктор Ющенко про унікальність свого президентства, про те, чому Україна – не тільки не Росія, а й не Грузія, і що майбутнє країни визначатиметься протягом кількох наступних місяців

Виборча кампанія розпочалася з того, що понад 20 відсотків українців не знали, кому віддати свій голос. Зараз дедалі частіше чути, що збираються підтримати "Нашу ­Україну". Чому люди починають змінювати свою ­позицію?

– Більше усвідомлюють мотивацію вибору 28 жовтня. Ця пелена, яка була, – молоді, красиві, кучеряві, високі, товсті, худі і так далі – починає відходити. Ми ж не костюм обираємо, а голосуємо за систему цінностей. Тому повинні говорити про першопричину, що нам треба зробити, щоб бути успішними. Часто спілкуюся з журналістами, у їхніх запитаннях – маса цинізму, поверхневості, слабенького аналізу того, що відбувається. Усі були, як непритомні – не вимагалося якогось серйозного висновку. Тут велика вина провідних політичних сил – Партії регіонів і "Батьківщини". Вони нав'язали полеміку, що починається з собачого бою, бо 95 відсотків – це взаємне поливання брудом. Від цього гасне повага і заохочується процес самоїдства. Це не зразок національної ­дискусії.

Чому вони зараз це роблять?

– Бо вичерпали себе. Це – політична секта, за якою стоять колосальні гроші. І Партія регіонів, і "Батьківщина" – за олігархічну модель влади, адміністративну економіку, ручне управління з міста-героя Києва й авторитарний режим. Бій іде не ідеологічний, а за місце на трьох столичних пагорбах.

Тим часом західна дискусія – це дискусія програм. Не війна, а змагання: немає фронтів, немає ударів, немає побоїв, проклять чи анафеми. Сидять серйозні національні сили й кажуть: "Ми хочемо так розвивати порядок денний", а другі: "А в нас є ще краща думка". І змагаються. У них є план облаштування, і відбувається національний діалог навколо цього. У нас головне гасло – збільшимо зарплати, пенсії і так далі. Це – політична брехня, де бажане видають за дійсне.

Як Україні правильно вибудовувати відносини зі світом, зокрема з Росією? Які мали б бути пріоритети?

– Україна повинна провадити відкриту зов­нішньоекономічну політику. На друге місце я поставив би демократизацію. І третє – це зовнішня інтеграція. Нас цікавлять відносини з Китаєм, Індією, Росією. Нас цікавлять відносини з Півднем, Північчю, Сходом і Заходом. Українська політика має бути там, де є українські інтереси. Коли ми говоримо про російські відносини – очевидно, що це відносини стратегічні. Це – сусід, на чиєму ринку реалізовуються 32 відсотки нашого експорту. Але відносини з Росією – надзвичайно складні. Скільки років формується ціна на газ? Це нагадує витягування кролів із мішка – щоразу несподіванка – політична ціна. Мені не подобаються ті відносини, що є сьогодні. Але в наших національних інте­ресах – мати гідні стосунки з Росією. Водночас, зов­нішньополітичним пріоритетом України є інтеграція до Європейського Союзу.

Вона триває?

– Пауза, що утворилася, мені не подобає­ться. Бо йде освоєння іншого напрямку і протилежної політики. Триває блокування процесів нашої європейської інтеграції. Попри справу Тимошенко, шановні європейці, у нас 46 мільйонів людей. Вони давно заслуговують належної інтеграції, безвізового режиму, ділового спілкування в єдиній економічній зоні. Ми прийшли до асоційованого членства у Європейському Союзі. Без цього не буває членства в ЄС. А зупинка означає не просто відсутність руху цією дорогою, а відхід у протилежному напрямку.

Ви згадали справу Тимошенко. Вас звинувачують у непрямому докладанні до цієї справи.

– За останні 12 років усі записи в її трудовій книжці робив я. Починаючи від віце-­прем'єр-міністра і закінчуючи прем'єром. Це – мої записи і мої рішення.

За Кучми Тимошенко сиділа. За Януковича вона сидить. За мене – двічі була прем'єром. Що ж до газу, то це справа кримінальна. Хтось її називає політичною. Скільки сьогодні Україна платить за газ? 560 доларів за тисячу кубометрів. А Туреччина 170 доларів. Європейська ціна – від 200 до 220 доларів. Якщо скоригувати турецьку та європейську ціну на витрати з транспортування на хуторі Михайлівському, на кордоні України з Росією, газ коштуватиме від 140 до 179 доларів. А ціна для України – 560. Якщо ми маємо такий результат, то це політичне переслідування чи кримінал? Чому Україна платить ціну разів у чотири вищу?

За транзит нам сплачують 2,1 долара за прокачку 1000 кубів на 100 кілометрів. У Європі ставка починається від 6,5 долара і до 12. Чому Україні за послуги сплачують ціну в чотири рази нижчу, ніж у Європі?

Україна, за гарантією Тимошенко і її політичної партії, повинна щороку закуповувати 42 мільярди кубометрів російського газу. Якщо ж не робить цього, сплачує 360 відсотків штрафу від базової ціни – 560 доларів. Пару тижнів тому міністр економіки заявляє, що цього року Україна не вибере 27 мільярдів. Таким чином, за 15 мільярдів кубів газу, якого ми не бачили, мусимо заплатити до 18 мільярдів доларів штрафу. На сьогоднішній день у нас уже є 12 мільярдів штрафів. Додамо – і отримаємо півторарічний національний бюджет. Це – абсурд.

Ми не можемо підписати угоду між НАК "­Нафто­газом" і "Газпромом" без директиви уряду. Коли ці умови показали на його засіданні, Кабінет міністрів їх відхилив. Тимо­шенко летить у Москву, Дубина (керівник "Нафтогазу України" на той час. – "Країна") каже: "Такі умови я не можу підписати". Тимо­шенко дістає із сумочки фіктивну директиву, дає Дубині. Той її сприймає як реальний документ – і підписує. Це – кримінал.

Саме тому під час останніх президентських виборів ви не підтримали Тимошенко?

Для мене Тимошенко – це не національний політик-демократ. Те саме можу сказати і про Януковича. Це моє право згідно із законом: підтримати одного кандидата, підтримати другого або не підтримати нікого. Я обрав третю позицію. І пішов на вибори як президент. Паралельно в кампанії захотіла взяти участь прем'єр-міністр Тимошенко. І це був удар у спину ножем. Якраз своїми діями й амбіціями вона привела до влади Януковича. Не Янукович виграв. Тимошенко принесла розбрат у демократичні сили. Якби в Україні на вибори пішли зараз Янукович і Азаров, виграв би третій. Так само було і 2010-го.

Що ви змінили б, якби повернулися в 2005 рік?

Ви можете уявити, що було б, якби тоді владу перебрав Янукович і провадив свій курс? Де б ми були?

Економічне зростання у 2005–2009 роках у середньому було 7,5 відсотка – найвище в Європі й вище, ніж у Росії. Коли я прийшов, бюджет країни мав 90 мільярдів. Коли пішов – 270 мільярдів гривень. Сьогодні економіка зростає на 0,5 відсотка. Це – депресія, хоча в Україні кажуть про стабільність. А 7,5 відсотка називають руїною. Якщо в таких умовах проживемо ще рік-два, то захочемо повернутися в ту руїну.

Середня пенсія 2005-го була 194 гривні. ­Стала 1039. Зросла вп'ятеро. Мінімальна зар­плата із 237 піднялася до 907 гривень. На 400 відсотків – по 80 щороку. Теперішня влада звітує: за два роки збільшили на 22 відсотки пенсії, а зарплати – на 10–12 відсотків.

Роки правління президента Ющенка – це найуспішніша п'ятирічка в історії України. Бо існував політичний курс, що поділяли мільйони людей усередині та поза країною. Якщо є свобода, демократія, вільна конкуренція, під цей курс ідуть гроші. Під мій курс вони йшли. Той курс, що є нині, грошей не збере. І курс Леоніда Кучми не збирав.

За п'ять років ми не мали жодного страйку. А я прийняв країну, яка на Хрещатику дихала в обличчя одне одному. Не дай Боже однієї краплі крові тоді, щоб завели внутрішні війська й "Альфу", – і ми мали б сирійський або лівійський варіант. Я цього не допустив. Пішов на компроміс, коли дві третини своїх повноважень передав прем'єр-міністру.

Це була помилка?

– Я розумів: якщо переможу, то призначу прем'єр-міністра. Він – мій соратник. Яка різниця, хто буде головніший? Я помилився. Але мною керувало одне – вивести країну з протистояння. І почати політику порозуміння. Щоб люди пізнали себе, свою пам'ять, сумні чи радісні сторінки історії, своїх героїв. Це те, що консолідує 46 мільйонів, хоч і не за рік, п'ять, десять. Але починати треба.

Я прийняв країну, якої навіть не визнавали державою з ринковою економікою. Ми мали торгові й митні обмеження, поправку Джексона-Веніка. Передав країну – у шухляді лежала угода про асоційоване членство в ЄС і дорожня карта з безвізового режиму для українців.

Коли провадиш одночасно політику консолідації, демократизації та європеїзації, для нації це надзвичайно складно. Бо проходимо те, чого ніколи не проходили. Виховати людину, яка сповідувала б те, що її рідна мова – українська, можна за 15–20 ­років великих зусиль. Треба дивитися на мову як на предмет нашої єдності, а не розколу. Дві мови – це розкол. Тому важко знайти в Європі унітарну країну з двома мовами.

В Україні це підтримують далеко не всі.

– Так, якщо ти йдеш на вибори з таким кличем, тебе не всі підтримають.

Перше, що зробили наші західні сусіди, – інтегрувалися до європейської та євроатлантичної системи безпеки. Якщо ж із цим ідеш на вибори в Україні, то багато не отримаєш. Але не говорити про це – не можна. Так само з помісною церквою. І тому в тобі борються дві речі: або чесно про це говориш, або ж думаєш тільки про вибори. Якщо останнє – вестимеш націю в учора. Але виграєш вибори. А перше – навпаки: виконуватимеш свою місію, але дві третини її не прочитають. І не проголосують за тебе. Я обрав перше – те, що називають політичною стратегією. І стверджую, що правий.

Моя вчителька Галина Федорівна показувала віник із лозинок. По одній розламати легко, а цілий віник – де там. А це 46 мільйонів. Населення це чи нація? Отже, з них треба зробити консолідовану націю. Погляньте на Італію – як вони боролися за консолідацію в одній державі. Бо якщо її немає, ви – не нація, а байстрюки. Те саме з демократією. Чи буває в авторитарному режимі висока зарплата або пенсія? Ніколи. Бо раб не продуктивний. Вільна економіка – цікава. Голодомори – в диктаторському режимі. У демократії голодоморів немає. Європейська інтеграція: чи є країна, не інтегрована до світу, з закритою економікою, що мала б високі соціальні стандарти? Ніколи. Це – цілий пучок. Не можна його роз'єднати. ­Потрібно робити все й одразу.

Україну часто порівнювали з Грузією. Чому у Грузії вдалося реформувати ­країну, а в нас – ні? У чому різниця між вами та ­Михаїлом ­Саакашвілі?

– Перша причина: грузинська нація в десятки разів консолідованіша внутрішньо за нашу. Вони давно не дискутують щодо ­своєї мови, своєї пам'яті, національних героїв, єдиної помісної церкви. Бо мають усе це. Грузин добре знає, хто він. Якщо ж є щільне почуття єдності, енергія вивільняється для вищих завдань, – виставляти великі мішені й не промахуватися. Якщо цей етап не прой­дено, то ви не здатні на реформи й на радикальні зміни. Ставите собі малі завдання. Це, як дві родини. В одній взаєморозуміння, в іншій – постійні сварки. То в першій і діти чистенькі, город прибраний і засаджений, подвір'я охайне. А в другій – повний безлад, бо весь час сваряться. Хоча можливості ті самі. Ми прожили 350 років без власної держави, і в нас постійно забирали те, що об'єд­нує грузинів: церкву, наше ім'я, наших героїв. Які можуть бути реформи?

Друга причина: президент Саакашвілі мав повноваження більші, ніж навіть Кучма в нас. Він призначав кожного міністра особисто. Кожного главу території – особисто. Я не мав такої змоги.

Третя: це підтримка політичного ­курсу. Коли я прийшов у січні 2005-го, у парламенті більшість була кучмівська. Стояло питання: як діяти? Одні гарячі голови кажуть: розігнати парламент. Я брав Конституцію і просив: знайдіть статтю, і я це зроблю. Але якщо вона цього не передбачає, із цим питанням до мене не підходьте. Ще казали: у наших руках СБУ з Олександром Турчиновим, міліція з Юрієм Луценком. Завтра, мовляв, із тієї більшості дві третини буде в нас. Як зараз робиться. Будуть "тушки", зрадники. Я кажу: ідіть на Майдан і поясніть людям, чому поруч зі мною мають стояти політичні аферисти, які ще вчора були нашими ворогами. А якщо не зможете цього пояснити, то дійте за Конституцією. Через півтора року були вибори. Я попросив людей про підтримку мого курсу. Скільки дали "Нашій Україні"? В парламенті 2007-го моїх однопартійців було 20 чоловік. Тимошенко мала 154, Партія регіонів – 182. То чому я не зробив те, що Саакашвілі? Бо мені мандата на це не давали. Я працював у таких умовах, у яких жоден президент України не працював. Передав повноваження прем'єр-­міністрові, що від першого дня провадив не мій курс.

Четверта причина: це так звані політичні попутники. Я виходив із того, що це – мої соратники. Що вони реалізовуватимуть мій курс. А не збиратимуть силовиків у лісі під Києвом, як Тимошенко, щоб проводити свої особисті рішення. У нас був правильний, здоровий національний курс. Але президент мав слабкі повноваження і слабку підтримку людей. У Грузії було все дзеркально.

Кого ви бачите своїми союзниками? Хто підтримає ваші ідеї про скасування газової угоди Тимошенко, Харківських угод Януковича, закону про мови?

– На виборах громадяни обирають політичний курс. А в його системі – 10–15 основ­них фундаментальних завдань. Сьогодні з більшості питань назвати партнера ­важко. Хто поділяє євроатлантичну інтеграцію? Не знаю. Знаю, що "Батьківщина" її не поділяє. Лише декларує. У слові НАТО вони зроблять чотири помилки. Це камуфляж. "Батьківщина" – найуспішніший московський проект, який у нас був. Але він так замаскований під український, що в багатьох людей язик не повертається це сказати. Не знаю, хто буде партнером щодо скасування газової угоди з Росією. Бо ніхто не висловлюється. Чи по скасуванню Харківської угоди, чи по формуванню помісної церкви. 90 відсотків партій кажуть: це – другорядні питання. Єдність духовна – це другорядне, а от єдність на ковбасі – це курс. Я не поділяю цього. Бо це принизливо. Але така реальність. Чи питання мови. Дві третини політичних сил, що нібито йдуть від опозиції, кажуть, що це – неважливо.

Як бачите своє майбутнє? Прем'єр-­міністром? Головою Нацбанку?

– У мене п'ятеро здорових дітей. І четверо здорових онуків. Це – найголовніше, що я маю в житті.

Коли говорити про політику, то старого пса новим трюкам не вчать. Я нічого не зміню з того, що роблю в українській політиці від 1993 року, коли став головою Національного банку. Свої цінності я нації показав. І не бачу альтернатив своєму курсові. Тож мені важко спілкуватися як з владою, так і з опозицією. Вони думають про малі речі – як кудись пробитися або посісти якусь посаду. Мене це не цікавить.

Зараз ми перебуваємо в крихкій рівновазі між майже втраченим європейським курсом і ще не набутим азійським. У нас дуже мало часу. Ідеться про місяці. Або нас затягує ця чорна діра, а потім треба буде не одне покоління народити, щоб люди схаменулись. Або таки встигнемо на останню сходинку останнього вагона. Доленосна мить.

Тобто переламний момент зараз, а не 2015 року під час чергових виборів президента?

– Якщо до 2015-го відбудуться ще дві-три Харківські угоди, то сушіть весла.

Українці готові тепер зробити вибір і змінити систему цінностей?

– Не знаю. Українці досі не можуть дати достатньо енергії на порядний політичний проект. Ще якийсь час житимемо у псевдо­координатах так званої опозиційної сили – "Батьківщини", що маніпулює і ­зраджує все українське. Язик не повертається назвати опозиційною силу, яка підписала ­газову ­угоду, що дала 32 голоси "тушок" закону про мову, яка хотіла влаштувати "ширку" 2009-го, яка підтримала закон про вибори.

Хіба це опозиція? Говорю це з болем, бо там є люди, яких дуже поважаю, і мені прикро, що вони там. Тож я – оптиміст, але дуже обережний.

×