"Світ завис між минулим, якого вже нема, і майбутнім, яке не факт, що настане"

Українці відгукнулися на російську агресію в соціальних мережах

Оксана ЗАБУЖКО, 61 рік, письменниця:

Хваляться фахівці: за час війни запис на українську мову на Duolingo підскочив на 1050% (так, це не помилка, на тисячу п'ятдесят відсотків!). Ось так моя мова на моїх очах стає світовою.

 

Від "ах ти ж сучониш бандеровскій, нє добілі вас!" (1970 рік, Київ, баба в гастрономі на Чубаря соло при повній тиші переляканої черги) до "Слава Україні!" (з французьким акцентом) з уст віцепрезидентки ­Європарламенту в центрі Брюсселя – таки ми "непогано просунулись". А це ж ми ще не починали.

Володимир ГЕВКО, 41 рік, маркетолог:

Що кльового зробила ця війна для українського суспільства – позбивала пафос із селебріті. Раптово всі поставали просто людьми, а декотрі так і не змогли, бо ви­явилося, що за тим усім пафосом і зірковістю тупо нема нічого. Нема людини.

Війна знецінила всі перегляди, кліки, лайки, червоні доріжки, телеефіри й показала звичайних заплаканих і перестрашених людей. Або тих, хто так нічого й не зрозумів і в один момент промахав усі свої медійні полімери. Стерла з їхніх облич грим, маски, фільтри та зверхні посмішки.

Класична зірковість потрапила під коток інфляції та набула нових сенсів. Тепер якщо ти не вбив сотню росіян, або не вижив в "Азовсталі", або не привіз тисячу турнікетів – то яка ти нафік зірка? Просто людина, яку ми, здається, вже десь бачили. До війни.

Богдан ПРОЦИШИН, 45 років, військовий:

Я – військовослужбовець. Мої батьки – вчителі української мови і літератури. Мій дід – священник.

Тіки шо дійшло: та я і є та ваша Армія, Мова, Віра!

Сергій ІВАНОВ, 45 років, журналіст:

Світ завис у вакуумі між минулим, якого вже нема, і майбутнім, яке не факт, що настане. Важко збагнути, що саме й досі підтримує життя, коли на одній шальці терезів – рафіноване божевілля, а на іншій – неспроможність щось вагоме йому протиставити. Ніби велетенський монстр навис над нами, й лише відчайдушні одинаки метають у нього списи, поки інші приречено тягнуть на заклання старих, малих і незайманих. І не важливо, що жертва – не рішення, а мізерна у життєвому вимірі пауза. Останній подих – завжди найцінніший, якщо він твій. За нього й іде ця боротьба без правил, хронометражу та моральних запобіжників.

Усе, що відбувається зараз, що відбувалося завжди, – це боротьба за останній подих. Або твій, або твого ворога. Якщо ворог не дихає і ти це бачиш, не має істотного значення, коли це зробиш ти. Дуже скоро, можливо, як ніколи раніше, я передчуваю, що ми з вами побачимо останній подих ворога. І не має істотного значення, коли ми це зробимо, адже буде саме так.

Андрій ЖОЛОБ, 41 рік, травматолог:

Вплив обстрілів артилерією чи РСЗВ можна порівняти із впливом алкоголю на людське єство: і одне, й друге відкриває оце твоє справжнє нутро, без масок. Коли одну з наших локацій обстрілювали, я встиг побачити найрізнішу реакцію: хтось побілів і забився в куток, хтось почав сміятися і жартувати, хтось почав просто голосно кричати, що всі все роблять не так… Я собі зрозумів одне яко новобранець: слухай тих і тримайся ближче до тих, хто вже має бойовий досвід (навіть і особливо – досвідчених чуваків, які значно нижчі від тебе за званням). І взагалі не соромся ставити запитання, які можуть здатися на перший погляд дурними. Тут, в умовах бойових дій, у процесі навчання дурних запитань не існує.

Віктор ТРЕГУБОВ, 37 років, політик:

Емоція росіян до українців – це не ненависть до чужого, чужих якраз там у нас не бачать. Це лють до того, яким ти не зміг стати. Це така ненависть пожиттєвого невдахи до жінки, що від нього пішла. Не тому, що він її любить – хоча може й любити, це тут не принципово, – а тому, що він почувається нікчемою. Йому треба будь-як скасувати цей факт, щоб нікчемою себе не відчувати. Хоч до батареї її прив'язати, але щоб була. І звісно, навздогін їй летить знецінення, "шльондра", "куди ти без мене", "я ж люблю тебе, дура" та "це тебе Васька увів, ух я йому".

Саме тому шукати союзників у російській ліберальній тусовці немає особливого сенсу. Не тому, що вони там усі однакові – вони різні насправді, – але тому, що абсолютну більшість із них об'єднує єдина емоція відчуття неповноцінності власної держави, яка нікуди не подінеться, допоки Україна не повернеться. Дискурс у них може бути хіба що "як її повернути", а не "чи треба повертати". І саме тому Путін воює не за міста, а за квадратні кілометри випалених руїн.

Лілія МУСІХІНА, 43 роки, етнографиня:

Якось останнім часом наче змирилася з війною. З втратами. З тим, що живу не вдома. З тим, що перестала бути людиною. Я зараз лише функція – з відповідним озброєнням та записами у військовому квитку. Виключити в собі все людське. Просто робити те, що мусиш…

А потім знову прийшло усвідомлення, що щохвилини все може змінитися. Що спати на бронежилеті й тримати в порядку зброю – не мода, не забаганка, а гостра необхідність. І що наплічник має бути зібраний. І що речей має бути мінімум. І все необхідне – під рукою. І здоров'я, і фізична форма мають бути як у 20-річної, а тобі вже п'ятий десяток, бо підведеш, підставиш. Станеш тягарем…

Не розслабляйтеся, будь ласка. Боріться, хто бореться, інші – готуйтеся. Якщо не ми, то наступними будуть наші діти.

Володимир МОЛОДІЙ, 36 років, журналіст:

Часто думаю, як після війни поводитимуся за кордоном, коли поруч будуть москалі. Те, що їх буде дофіга і трохи, чомусь викликає мало сумнівів. Те, що від їхньої присутності темнітиме в очах, – упевнений. Ще задовго до повномасштабної війни на болгарському пляжі доводилося довго шукати місце, щоб поруч їх не було чути й видно. Чи в італійському пабі двічі пересідати за інший стіл.

Як повестися/стриматися/уникнути відповідальності за побиття/не уникати? Чи забратися пошвидше, щоб не опинитися в італійській/іспанській/французькій тюрмі? Місити кулаками чи бити кріслом, як обрати для цього момент? Що робити після того з собою? Чи взагалі нікуди не їхати перші 10 років?

Все це вкрай складні й неоднозначні запитання, на які, принаймні поки що, не дошукаєшся відповідей. Однак слухайте, може, нам на них дуже тонко натякають? Мо' українська влада зараз, усе розуміючи, також про це думає? Тому латиніни й інша гидота, які з самовдоволеними мордами несуть дичину, часто вже безпосередньо в Україні, – це насправді турбота про нервових українців. От послухав кілька хвилин срачки бикова – і що? Фізично дотягнутися до нього прямо зараз неможливо. Тому якось даєш раду з емоціями й нічого не відбувається. То от слухай і тренуйся.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×