"Щоб подолати якусь драму, суспільство має її ритуалізувати"

Як Великий Голод позначився на психології українців, розповідає завідувач лабораторії психології малих груп та міжгрупових взаємин Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Павло ГОРНОСТАЙ

Щоб подолати якусь драму, суспільство має її ритуалізувати. Оплакати певним чином і, якщо є винні, - назвати їх. Коли помирає людина, її близькі через церемонію похорону полегшують своє прощання з нею. Завдяки масштабному відзначенню в Радянському Союзі перемоги у Великій Вітчизняній багато людей змогли пережити цю трагедію. З Великим Голодом до недавнього часу ніякого опрацювання на цьому рівні не було. Це була табуйована тема. І через відсутність цієї ритуалізації наслідки Голоду набагато відчутніші, ніж могли би бути. Як у випадку, коли людина зникає безвісти - цю втрату пережити важче, бо немає відповідей на багато запитань.

Психологічні наслідки цієї травми майже на 80 років були повністю витіснені з суспільної свідомості. Але вони не зникли, а перейшли в суспільне несвідоме, досі впливаючи на життя суспільства. Наприклад, саме Голод винен у тому, що для українців типова психологія жертви. Це безсилля перед владою, перед свавіллям. Майже тотальна невіра в закони і в те, що щось можна зробити політичними засобами. Те ж стосується побутового рівня - люди не почуваються суб'єктами власної долі. Багато хто страждає від того, що отримує малу зарплату - але не вірить, що зможе змінити це сам. Кажуть, що є жертвами системи, але не використовують власні ресурси для того, щоб змінити своє життя на краще. Зараз людей, які самотужки вирішують свої питання з працевлаштуванням, із зарплатою, які стають підприємцями, стає все більше. Але, порівняно з країнами Західної Європи, їхня кількість усе ще мізерна. Бо під час Голоду найбільше постраждали підприємливі люди. Знищили середній клас - той, який у західному суспільстві є його основою.

Тоді ж була підірвана й повага до приватної праці. Працелюбність і працездатність українці зберігають і досі - хоч і не на тому рівні, як колись. Скажи українцю, що робити - і він зробить. Але щоб самому вирішити щось зробити - це ні. Рівень пасивності вражає, і таким високим він став зокрема й через Голод.

Скажи українцю, що робити - і він зробить. Але щоб самому вирішити щось зробити - це ні

Події 1933-го посилили психологію злиднів. Навіть ті, хто зараз набули якихось статків, стали багатіями - у них часто зберігається певний комплекс меншовартості. Власність, гроші, влада - його компенсація. І зупинитися, відчути, що досить уже грошей чи повноважень, вони не можуть. Влада для них - компенсація, завдяки якій вони можуть не почуватися жертвою.

Ця трагедія змінила й ставлення до їжі. Занадто сильно в нас переживають, щоб у холодильнику не було порожньо, щоб завжди були якісь запаси. Без цього людям не просто дискомфортно - вони відчувають, що це загроза в разі якоїсь катастрофи. При тому, що достатньо просто вийти на вулицю і в будь-якому супермаркеті придбати все необхідне.

Постраждала довіра людей одне до одного. І недовіра ґрунтується не лише на об'єктивних даних щодо шахраїв. У нас не довіряють і тоді, коли довіряти можна і треба.

Можливо, головний наслідок - втрата стимулу обробляти землю поза межами присадибної ділянки. У країнах, яким у сотні разів менше пощастило на родючі землі, фермерів на порядок більше.

Як ці травми тепер заліковувати? Оплакувати трагедію варто було в попередні десятиліття. Зараз це, все-таки, трохи відійшло. Хоча все те, що було зроблене в останні роки - це необхідно. Але головне - не збільшувати кількість меморіалів, пам'ятників - а спробувати усвідомити цей факт історії, прийняти його як такий, що відбувся. Подобається це комусь, чи ні. Бо йде дуже великий спротив, і не лише з боку Росії, а й простих людей. Багато співвітчизників кажуть: не треба згадувати, нащо це робити? Виглядає, що ця травма така глибока, що її воліють не торкатися.

Треба зробити ще одне - встановити й публічно назвати винуватців цієї трагедії. Щоб це були конкретні люди, а не щось абстрактне. Звісно, щодо більшості з них це визнання буде вже посмертним. Але це той елемент ритуалізації, без якого не обійтися.

×