Ще ніколи Київ не був таким українським

Хто лікує революціонерів

Наталія ХАМЕДЮК, 28 років, студентка шостого курсу Тернопільського медичного університету, вчиться на сімейного лікаря. Незаміжня

– Прочитала в інтернеті оголошення, що потрібні лікарі. Наступного ранку була в столиці. У Будинку профспілок записалася волонтером. З восьмої ранку розносила ліки поміж людьми на Майдані, тоді працювала у наметі. Перший робочий день тривав до 23.00. Думала ночувати в мерії, але не сподобалося там. У залі багато людей: одні сплять, інші сперечаються про майбутнє країни. І всі ковдри порозбирали. Пішла у Будинок профспілок, узяла три: дві постелила на підлогу, третьою вкрилася. Заснути не змогла. О сьомій ранку випила кави, з'їла бутерброд і пішла працювати.

Люди скаржаться на біль у горлі, закладений ніс. Хто приходить з обвітреними губами, даємо гігієнічну помаду. Вчора звернувся чоловік із головним болем: "Я чотири дні на Майдані". З'ясувала, що жодного дня нормально не харчувався і майже не спав. Довелося викликати "швидку".

У медпункті стоїть скринька для збору грошей на ліки. Люди постійно кидають по 5, 20, 50 і 100 гривень. Одна жіночка вкинула чотири купюри по 200. Хоч із вигляду не сказала б, що вона – заможна.

Коли востаннє була в Києві, майже всі розмовляли російською. А зараз навіть люди зі Сходу намагаються говорити по-українськи. Ще ніколи Київ не був таким українським.

Зранку почав іти мокрий сніг. 9 годин стою у мокрому взутті. Просушити не можу, бо не маю в що перевзутися. Із собою нічого не брала. У сумочку вкинула тільки зубну щітку і вологі серветки.

Олександр ХАРЧЕНКО, 68 років, академік медицини. Живе у Луцьку, працює в Польщі. Одружений, має сина

– Перед Майданом два з половиною місяці працював у Польщі. Потім два тижні відпочивав у Єгипті. Там з українських каналів показує лише "2+2". Новин у них немає, доводилося вмикати російські. Стільки наслухався брехні про Україну! Тиждень тому Кличко сказав: "У нас багаті чорноземи". Того ж дня на російському телебаченні передають: "­Сегодня Кличко заявил, что будет продавать украинские черноземы".

Гроші заробляю в Європі – кілька разів на рік їжджу працювати туди. Вистачає, щоб потім у Луцьку сидіти і писати книжки. Уже сім написав.У людей, які довго стоять на холоді, починають боліти хребет, коліна, голова і зуби. Я – автор інноваційної сенсфізіологіки, яка швидко й ефективно позбавляє болю. Це може зробити революцію в медицині. Щойно приходив чоловік. Так скрутило в попереку, не міг рухатися. Після 2-хвилинного сеансу бігає колонною залою.

Працюю з восьмої ранку і до останнього пацієнта. Спочатку приймав у коридорі Будинку профспілок. На другий день координатор медичних пунктів запропонував перейти до міськдержадміністрації. Сказав, що тут більший потік людей. Попросив, аби хлопці зробили мені вивіску. Вони на аркуші паперу написали "Центр позбавлення болю". Кожного пацієнта прошу залишити відгук. Так багато хворих іще ніколи не лікував.

9 грудня дружина дзвонила щогодини. ­Переживала – бо казали, що КМДА штурмуватимуть. Уночі у колонній залі нас, лікарів, лишилося двоє. Зал порожній, лункий – і ми в білих халатах. Злякалися, коли вимкнули світло. Думали, атакують.Якщо хтось приходить не з Майдану, ­відга­няю. Видно по вбранню, що не рево­люці­онер. То чого прийшов? Іди в поліклініку!

Ось революція, а ось – система "Янукович-Азаров", – бере посередині стоматологічну лопатку для ущільнення пломби. Показує на кінці інструмента. – Революція тисне, і все міняється місцями. Але залишається таким самим, – повертає на 180 градусів. – Із Майданом ситуація виглядає інакше. Отут танцюють і співають наші дівчатка й хлопці, – постукує пальцем по одному з країв лопатки. – А на іншому боці влада починає скакати так, як ми хочемо.

Ілля АТАМАНЧУК, 28 років, хірург в одній зі столичних поліклінік. Неодружений

– Я працюю в державному закладі. Аби піти на Майдан, узяв відпустку. Із поперед­ньої мав кілька днів, решту попросив за свій рахунок. Колеги дивувалися: "Улітку би взяв, до моря поїхав". Чому беру – нікому не сказав, та за кілька днів дізналася вся лікарня. Колеги почали торбами сюди ліки приносити. Зараз іще троє наших медиків приймають пацієнтів на Майдані.

На першому поверсі в медпункті Будинку профспілок фельдшери і фармацевти обслуговують тих, кому не потрібна консультація лікаря. Решта йдуть до нас. Щодня з напарником приймаємо від 100 до 200 людей, на роботі було в кілька разів менше. Учора приєдналися двоє студентів-медиків. Із ними веселіше: обговорюють викладачів, розказують анекдоти.

Уранці 11 грудня прийшов чоловік із відмороженими пальцями. Казав: "Я атаку міліціонерів усю ніч відбивав. Так захопився, що не відчув, як ноги померзли". Роблю перев'язки постраждалим від "Беркута". Рани на холоді тріскаються, гематоми починають гноїтися. У лікарні йти відмовляються – бояться переслідувань.

Жінка п'ять днів уранці та ввечері приходила закапувати очі, бо мала кон'юнктивіт. У вівторок не прийшла. Пояснила: "Учора на Лютеранській "Беркут" зносив наші блок-пости". Я потім у інтернеті натрапив на відео – як вона відтягує "тітушок" від намету. Не думав, що жіночка такого віку може бути настільки хоробра.

Любомира ХОПТІЙ, 63 роки, терапевт, пенсіонерка. Народилася в Тернополі. Власниця двокімнатки в Києві. Заміжня за німцем, живе у місті Веймар. Має доньку

– 30 листопада чергувала в медичній палат­ці на Майдані. Потім підмінила на кухні жіночку зі Львова. Вона попросила: "Пообіцяла дітям, що завтра вранці приїду. Треба з онуком посидіти". Варила дітям кашу і розливала чай. Одна бабуся принесла мішок домашнього хліба. Ми роздавали його людям. Вони ламали на шматки і ділилися з іншими.

Під ранок вернулася в медичну палатку – в напарника спитати, як справи. Він запевнив, що все спокійно. Як поверталася на кухню, помітила: на Майдані співають гімн і чомусь біжать до стели. Я теж побігла, стала на другій сходинці. Міліціонери без розпізнавальних знаків оточили нас. Точно були чимось наколоті: у всіх збільшені зіниці. Як мінімум уживали амфетаміни. Я підняла руки – аби бачили, що нічого поганого робити не збираюся. Один з усієї сили вдарив дубинкою по правій. Відчула гострий біль і ледь не впала.

Дорогою назад у медичну палатку зустріла побитого поляка. Він витирав рукавом кров з обличчя і скандував: "Польща з Україною!" За ним бігли міліціонери – доганяли відступаючих. Валили на землю, били ногами і дубинками. Весь Хрещатик був у крові.

До лікарні пішла наступного дня. На поламану руку наклали гіпс. Писати не можу, але ставити хрестики на документах приловчилася."Беркутівці" порушили всі закони. Знайомий, який там служив, розказував: вони мають право бити лише по спині, руках і ногах. Як тільки людина впала, мусять знайти лікаря, який надав би першу допомогу. Лежачих бити не можна. А дубинки застосовують тільки після неодноразових провокацій. Люди трималися за руки і співали гімн – хіба це провокація?

У моїй київській двокімнатній квартирі постійно ночують майданівці. Сплять на дивані, на подушках, у спальниках. Раз було 15 студентів.

Хочемо роздати людям набори першої необхідності: шкарпетки, мило, зубну пасту, щітку. Замість устілок найкраща річ – жіночі прокладки. Вони чудово тримають тепло і сухість.Тиждень тому зранку йду Майданом. Раптом до ніг кидається малесеньке песеня і починає лащитися. Не хотіла брати, бо вже маю собаку і кота. Та воно не відставало. Назвала його Майдан 2013, а скорочено – Майдик.

×