"Реставратори отримують близько 1800 гривень. Вони зараз сидять на дахах – при температурі під 40 градусів"

У Національному музеї архітектури й побуту України є один старовинний будинок із Донецької області – із села Благодатного, звідки родом патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет

– Зайдіть до мене в кабінет, я ще при справах, – говорить телефоном Юрій Бойко.

Стоїмо у Пирогові перед двоповерховою будівлею з національним прапором на дверях. Тут розташована дирекція Національного музею архітектури й побуту України. Доки підіймаємося, завважуємо, що будівля давно не ремонтована. В кабінеті Юрій Анатолійович спілкується з двома відвідувачами. Він очолює музей півроку. Обіцяв, що його основним завданням буде реставрація експонатів.

Виходимо з директором надвір. Просимо знайти світлу хату, щоб зняти відео розмови.

 

– У нас є житловий будинок XVI століття. Хіба не Боже місце? Дуже люблю Полтавщину. Але давайте в Охтирку поведу вас. Там є хата, де з усіх боків – вікна.

– Як думаєте, яка черга довша – до Бога чи до диявола? – запитуємо, доки Юрій Анатолійович позує фотографу біля глиняної хати.

На призьбі на рядні сушаться порізані яблука.

– Все-таки до Бога. Хіба не бачимо, скількома олігархами збудовані церкви, вносяться пожертви на монастирі? Звичайно, до Бога давка.

Ви в цій черзі яким рахуєтесь?

– Ні, я в цій черзі не стою. То пасивна позиція. По Божому виміру, така людина не холодна і не гаряча, бо боїться зробити крок.

Заходимо до хати ХІХ ст. з Луганщини. У світлій кімнаті біля печі – ліжко, лави. На столі зі скринею – домоткане полотно і рубель для прасування. На стелі в кутку – темні тріщини.

– Оце, дасть Бог, у цьому сезоні перекриємо хату, – каже директор. – Подивіться різьбу – дивовижна. Я в цей музей приходив ще малим помалювати, коли навчався в художній школі. Після армії приїздив тут просто походити. 1990 року перша українська церква і перша українська служба була у нас тут. Я очолив цю службу. Тому коли посада директора музею крутилася взимку навколо мене, сприйняв її як даність. Треба вв'язуватися в бій.

Вдалося поєднати адміністративну роботу зі службою в церкві?

– Неділя – свято Господа Бога, тоді я у своїй церкві на Теремках. І то зараз не кожної неділі, бо коли були фестивалі, я – тут. Мені колись на шляху стала Верховна Рада. Пробув народним депутатом чотири роки – ніякого просвітку і ніякої творчості. Але загартувався. І рік роботи в Адміністрації президента Віктора Ющенка теж мене підкував.

Має бути відкритий конкурс на призначення директорів музеїв?

– Правильно мало би бути так. Але зараз ситуація критична, та й ми ще не підготувалися до цього. По яких критеріях? Як це все робити?

Вважаєте себе фанатиком справи, якою займаєтесь?

– Ні. Але я це люблю. І багато що знаю в музеї, бо він по всьому життю в мене. Зараз тут стільки роботи, що днював би й ночував у музеї.

Над чим працюєте?

– Латаємо дахи. Немає даху – хата під загрозою знищення. На жаль, 80 відсотків наших будівель потребують реставрації. А яка реставрація, якщо тече дах? Якщо в хатах підставляємо тазики, то це щоб не капало на долівку. Але ж вогкість пробиває стелю, шкодить експозиції. Не можемо у вогкій хаті зберігати ікони, рушники, скрині, лавки, мисники – воно все реагує на вологу. Тому зараз усі сили на те, щоб понакривати дахи. Тут же зібрані скарби з усієї України.

Чому 80 відсотків цих скарбів довели до такого стану?

– Через холодність попередників. Певні результати їхньої байдужості одразу зафіксував для себе і на свою совість переклав. А тепер приймаю рішення, як із цим бути.

Раніше в музеї було багато генделиків. У мене теж була думка: а може, за рахунок кількох орендованих торговельних точок можна відреставрувати пару об'єктів? Але музей потрібен Україні в іншому вигляді, а не схожий на базар. Генделики його не порятують. До того ж мусили обслуговувати їх – сміття вивозимо й за електроенергію платимо ми. Не вірю, що після кількох кухлів пива відвідувачів ще цікавитиме музей. Тверезість душі для сприйняття цінніша, ніж копійчані надходження від генделиків.

Тепер мій інтерес – зацікавити відвідувача знайти хату свого регіону чи навіть села. А можливо, прийти зі щіткою й побілити. Допомогти нашим реставраторам чи доглядачам. Або ж пожертвувати на матеріали. Для цього потрібна твереза свідомість. Зараз хочемо закупити ґонт для перекриття будівель Карпат і Полісся, соломи й очерету – для дахів.

У нас є експозиція "Київська Русь" – залишки зрубів і частоколів, які відкопали на Подолі у 1970-х. Не маємо, де їх виставити. Жодного належного павільйону. У приміщенні, де вони зберігалися, були незасклені вікна і двері. Вітер гуляв, кози паслися. Зараз усе вже залатали. Для цього не потрібно великого бюджету. Просто треба прийти, вирізати шматок фанери чи скла і засклити. І вже вбережемо.

Реконструкція "Київської Русі" тільки в задумі?

– Поки що раджуся з фахівцями.

Чи є задуми реконструкції інших пам'яток?

– Вчора був у Патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета. Маємо один-єдиний старовинний будинок із Донецької області. З села Благодатного, звідки родом Філарет. Я йому показав цей будинок. Розмовляв із третім президентом Віктором Ющенком про те, щоб його відновити. Маємо будинки із сучасних сіл Донецької області – але це бутафорні політичні речі: треба було показати, як "розквітла" Україна в радянські часи. А автентичний такий будинок – єдиний. Це чисто українська хата – має зруб і солом'яне покриття. Зараз надактуально показати єдину велику Україну.

Ющенко допомагає фінансово?

– Сьогодні він допомагає присутністю. ­Часто заїжджає в музей. Привертає увагу.

Але чи є меценати?

– З олігархів – немає. Музею традиційно допомагають земляцтва. Можуть принаймні легенький ремонтик зробити чи покосити траву.

Скільки коштів потрібно, щоб вивести експонати з аварійного стану?

– Державного фінансування вистачає тільки на те, щоб ми існували – виплачували зарплатню працівникам. Прибиральники заробляють у межах тисячі, а науковці – близько двох. У нас прекрасні реставратори, які отримують близько 1800 гривень. Вони зараз сидять на дахах – просто неба при температурі під 40 градусів. Унікальні люди.

З музею варто зробити проект, подібний до "Мистецького Арсеналу", щоб життя у ньому крутилося, а не просто хати стояли.

– Робимо. Осьдечки почнемо співпрацювати з екопоселенцями. Ці люди відійшли від міського життя. Глинобитні хати ставлять, дітей там народжують, свіже парне молоко п'ють. Хочемо зібрати їх докупи у себе. Дасть Бог, на наступний рік створимо екопоселення.

Зараз у нас перебувають козаки з Хортиці. Показують вистави на конях і зі зброєю. Дуже хотів би зробити куточок реконструкторів Київської Русі. Були в нас ковалі – кольчуги і шоломи кують, зброю роблять. Пропоную їм участь у жовтні на святі Покрови. Плануємо створити тут школу кобзарства.

Це вже було.

– У 1990-х тут багато чого було – коли пішла хвиля на національну екзотику і пошуки самоідентичності. Потім життя змусило шукати засоби для існування. Сьогодні ці два процеси ідуть поряд. Зараз за допомогою автентики намагаємося вижити. Якийсь позитивний баланс уже знайшовся.

Екопоселення передбачає, що на території музею люди зможуть жити постійно?

– Їм можна надати можливість поставити тут свої хати хоча б на теплий період. Сьогодні – будній день, у музеї працюють дві кузні і один гончар. Нас часто питають: "У вас є будівля, в якій щось реально робиться?" Якщо можеш доторкнутися до глини й різця у гончара чи почути кобзаря – це збагачує не просто візуально. Хочу оживити музей і наповнити його людським диханням і роботою рук. Жати солому для крівлі самим, а не наймати чи закуповувати.

Багато відвідувачів заходять у музей, як у парк відпочинку. Велика територія, є де пройтися, полежати, навіть позасмагати. Але для цього парків у нас багато. А ми хочемо показати майстер-клас, як жити в етнічних умовах. Люди сьогодні спраглі до еко- і етнопродукту.

Цьогоріч тут пройшов фестиваль "Країна мрій". Ви не боялися пускати кілька десятків тисяч людей одночасно на територію з історичними експонатами, де все можна витолокти машинами і наметами?

– Якби ви знали, як я остерігався, але як хотів це зробити. Бажання перевищило страхи. Фестиваль довів, що українці дозріли до того, щоб будь-де зібратися разом культурно. Позитиву було – під хмари. Наші працівники здосвіта до ночі чергували на своїх експозиціях, аби чогось не сталося. Після фестивалю не було жодного пошкодження. Ну, по траві топтались. Але на те вона й трава. Ми ж не аграрна фірма, що посіви береже.

Днями група гарних темношкірих людей з потужною апаратурою в кейсах прийшли пофотографуватися. Одна з колоритних панянок у своєму національному одязі, над нею літає гелікоптер-безпілотничок із камерою. І вона позує перед нашими вітряками. Я був щасливий. Це ж піде у світ: я була в скансені (музей побуту просто неба. – "Країна") в Україні.

Ви були радником президента Віктора Ющенка. Що змінилося в культурі й зокрема в музейній справі за 5–10 років?

– Пошуку стало більше. Менше – директив. Хоча всі мої столи закладені паперами. Бюрократизму дуже багато.

×