Ексклюзиви
Четвер, 16 грудня 2010 13:26

"Здається, що ручка - продовження моєї руки, а рука - мозку"

 

Володимир ЛИС, 60 років, журналіст і письменник

Народився на хуторі поблизу села Згорани на Волині. 1977-го закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка. Перша повість "Там за порогом" вийшла 1989-го. П'ять його п'єс поставили різні театри України. Неодноразовий лауреат конкурсу "Коронація слова". Також відомий своїм хобі - прогнозами погоди за народними методами. Працює редактором у луцькій газеті "Волинь". Дружина - письменниця Надія Гуменюк

Простий волинський селянин Яків пройшов через війну, концтабори, загибель сім'ї. Переплавив у цього героя кілька людських доль. Волиняни воювали в УПА, польській і червоній арміях, пройшли німецькі й радянські табори після війни. Дивує, яке це покоління живуче.

Понад 10 тисяч волинян, які воювали ще у Війську польському, першими стали на бій із фашистами 1939-го. У Польщі в 1990 роках їм призначили грошову допомогу - 500 євро щороку. Зараз уже більше. Яків отримує таку пенсію.

Говорив із Федором Лонюком із села Бірки Любомльського району на Волині. Йому сотий рік ішов. Скаржиться: одне болить і друге, печінка, простата, із трубочкою. Сидимо, розмовляємо, що всім, хто дожив до 100 років, вручають вітання президента. Дід каже: "Так хочеться дожити, щоб побачити, як то наш президент розписується". Потім був у нього на сторіччі. Привітали діда від області й району. Він випив винця й каже: як ото гості, начальство поїде, то я ще й самогоночки, сливовиці вип'ю.

Інший дід - Денис Івануха, 102-й рік іде, а він ще за помідорами ходить. Найбільше зберіг спогадів про дитинство, юність, молоді роки, а все, що пізніше - як у тумані.

Яків - це частково й образ мого діда Федора Івановича Кузька. Не дуже його любив - за те, що був нарваний до праці, ніколи не давав спуску. А якось сказав: "Володя, життя як один день, як одна хвиля промчалося".

Можливо, найкраще, що написав Кафка про початок Першої світової війни: "Німеччина оголосила війну Росії. Після обіду - купався". Усе

Чорновик за п'ять із половиною місяців написався. Дописував навіть після того як уже надіслав його на "Коронацію слова". Додав сцену повернення Артема, сина Якова у фіналі. Він говорить російською, але останню фразу "Я вернувся додому, тату" вимовляє українською.

У книзі село називається Загоряни, а моє - Згорани. Герої говорять природнім західнополіським діалектом. Свідомо повикидав полонізми й русизми. Залишив суто поліське. Старші так досі говорять, молоді - вже більш літературною мовою чи суржиком. Виникла з одним читачем дискусія. Каже, в їхньому селі так не говорять. Наприклад, у них "хтів", у нас кажуть "хотів". Хтів - українізований полонізм. Наше село розділене на дві частини - південна частина Глиняне, у дощ страшно непрохідне було. Але минаєш церкву, починається Піскове. Куток у книзі називається Млинище, а у нас Мельники. У тих Мельниках навіть мова відрізняється від іншої частини села. З мене сміються. Кажуть: ну, в тебе південно-згоранський діалект. Навіть у межах одного села можуть бути різні варіанти вимовляння слів.

Пишу тільки від руки. Були колись зелені пластмасові ручки харківського виробництва, неоковирні, але дуже добре писали. Здається, що ручка - продовження моєї руки, а рука - мозку, щось диктує.

Весь світ повертається до сюжетної прози, збагаченої ідеями постмодернізму й нового роману. Але ми на свойому хуторі з великим запізненням до всього приходимо, хоча Європа цим давно награлася. Письменник розчиняється всередині мови, маніпулює нею й народжує із самої мови філософію. Але без сюжетів це використовувати неможливо. Це бачимо на прикладі нобелівських лауреатів Ле Клезіо, Герти Мюллер.

Деякі письменники буквально переписують твори латиноамериканських і німецьких авторів і видають за своє. Є такі, що з українського Петра роблять дона Педро. Читаю і посміхаюся, коли впізнаю в одному оповіданні Борхеса, а в іншому - Карпентьєра.

Письменник повинен писати так, щоб за текстом відчувався весь досвід світової літератури і в той же час складалося враження, що він нічого не читав. Треба писати як тобі вдається, як Бог на душу покладе. Впливу класики не можна уникнути. Але треба намагатися засобами нашої мови розказувати про українців. Ми цікаві тим, чого немає в інших. Поліщуки відрізняються природністю, негучною гідністю, неквапливим достоїнством.

Дражлива тема УПА. У нас їх називали "бульбаші", "Степанові хлопці". Ті, хто справді боровся за Україну, - жодної живої душі в криниці не втопив. Паралельно діяли дві сили. Перше УПА боролося проти другого. Українці завжди були підозріливі один до одного. Боролися між собою замість того, щоб об'єднатися.

У романі описана історія лжебоївок УПА. Вони хотіли створити негативний образ цього руху, дітей убивали "для возбуждения ненависти". До УПА липли ті, хто хотів нажитися. Сусід сусідові мстився за межу чи вкрадене порося. Існує лист Хрущову від військового прокурора про Рівненщину, у якому він пише про 27 лжебоївок, то приблизно така ж кількість - до 30 - була у Волинській області.

Яків - аполітичний. Він плював на ту владу. Але все, що в ньому є людського, дозволяє вистояти. Можливо, той лад убивала не боротьба дисидентів і зовнішні фактори, а саме ставлення таких, як Яків. У нас було поширене явище: щоб не працювати в колгоспі, виїжджали на Дніпропетровщину, у Сибір будувати корівники, хати. Привозили кращі гроші, ніж у колгоспах давали. Це був такий внутрішній спротив.

Можливо, найкраще, що написав Кафка про початок Першої світової війни: "Німеччина оголосила війну Росії. Після обіду - купався". Усе. Політика - це мішура. А справжнє - вирощування хліба, заробляння на життя, пізнання свого роду і краю, народу. У пресі показують дві крайності - палаци і бомжацькі оселі, а між тими полюсами люди живуть, будують скромні хати. Може, йому все одно, що сказав Азаров, Янукович. Але не байдуже чи буде завтра його дитина нагодована й одягнута, чи згадає про нього мати, чи він прокинеться здоровий.

Ніяких виписок зі словників не роблю. Був у нас один письменник, дія його творів відбувалася на Волині, але герої говорили так, як на Черкащині. Виходило смішно. Бідака взагалі перестав писати. Потім признався, що читав 11-томник української мови. Багато письменників роблять чисто філологічні вправи.

Маю шкідливу звичку обдумувати сюжети на ходу. Вчора йшов Луцьком, задумався - як там у тому селі мій герой - і раптом на когось наштовхуюся. Глянь - а це мій рідний онук Влад. І перша в мене думка: а звідки він у тому селі взявся? Дивиться на мене: "А ти що, діду, мене не впізнаєш?" А в мене такий ошалілий погляд. Бальзак плакав, тому що його герой помер. Для нього він був реальніший за живих людей. Йосип Бродський казав, що люди не пробачають тим, хто утворює свій світ.

Книжкою року за версією Бі-Бі-Сі визнано

роман Сергія Жадана "Ворошиловград".

Із ним змагалися:

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"

Анатолій Дністровий "Дрозофіла над томом Канта"

Володимир Лис "Століття Якова"

Юрій Винничук "Груші в тісті"

Попередні переможці премії "Книга року Бі-Бі-Сі"

2009-й Іздрик. "ТАКЕ"

2008-й  Люко Дашвар. "Молоко з кров'ю"

2007-й  Володимир Діброва. "Андріївський узвіз"

2006-й Сергій Жадан. "Капітал"

2005-й Юрій Винничук. "Весняні ігри в осінніх садах"

Зараз ви читаєте новину «"Здається, що ручка - продовження моєї руки, а рука - мозку"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 4311
Голосування Чому президент Зеленський погодився на "формулу Штайнмаєра"?
  • Хоче швидких перемог для себе і не розуміє наслідків для країни
  • Робить це через тиск європейських партнерів
  • Піддався Росії
  • Це зрада і немає, чого обговорювати
  • Ще не все пропало, ситуацію можна виправити
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода