Отар ІОСЕЛІАНІ, 76 років, кінорежисер
1965-го закінчив закінчив режисерський факультет ВДІКу, майстерню Олександра Довженка. За дебютну стрічку "Листопад" 1966 року отримав приз на Каннському фестивалі. 1982-го через радянську цензуру емігрував до Франції. 1984 року вийшов фільм "Фаворити Місяця", який журі Венеційського кінофестивалю нагородило спеціальним призом. 2006-го повернувся до Грузії, але картини знімає у Франції. Голова журі основної конкурсної програми Київського міжнародного кінофестивалю.
- Кінематограф - огидна, важка та бридка професія. У ній працюють люди, які нічого не знають. Навіть книжок не читають.
Я емігрував до Франції через те, що кінематограф у Радянському Союзі для мене закрився. У Франції одразу натрапив на пристойних людей. Коли знаєте, що саме хочете зробити, вам чомусь вірять. І мені повірили.
Масовий глядач - наша спільна біда. Він вихований зусиллями хамського, голлівудського кінематографу.
Якщо не можу знайти актора на роль, граю її сам. Знімати Богдана Ступку в "Шантрапі" не хотів. Вважав, що нічого доброго з цього не вийде - він же зірка, буде викаблучуватися. Потім ми з ним зустрілися, подивилися один одному в очі, випили по чарочці, і я зрозумів, що Ступка - той, хто мені потрібен.
Нас стали називати авторським кіно. Слово "авторський" вимовляється презирливо. Але іншого кінематографа немає на світі - він весь авторський. Нещодавно один із російських режисерів казав, що авторський кінематограф називається "артхаус". Що це означає "артхауз"? Перекладіть мені, чорт забирай!
У кінематографі працюють люди, які нічого не знають. Навіть книжок не читають
Екранізовувати тексти Булгакова чи Гоголя - злочин. Гоголь - не ваш співавтор, він - людина, яка повідомила світу те, що хотіла, і нікому не дозволено його спотворювати. Особливо в кінематографі.
Сергій Бондарчук екранізував "Війну і мир" Толстого. Мій батько (Давид Іоселіані, офіцер царської армії. - "Країна"), подивившись цю стрічку, сказав: "Який жах! Князь Болконський ходить, як лакей!".
Особливість мистецтва - викреслювати все погано написане, а у випадку з кінематографом - погано зняте. Робота над фільмом - важка собача робота. Я знімаю вдвічі більше, ніж треба. Постійно помиляюся. Це щось на зразок роботи над рукописом - пишеш багато, а потім приводиш усе до ладу. Тільки коштує дорожче, бо зйомки дуже дорогі.
Вадим ПЕРЕЛЬМАН, 46 років, режисер
Народився в Києві в родині головного інженера Каневської електростанції. 1977-го з батьками перебрався до Австрії, потім - до Канади. З 1990року живе в Лос-Анджелесі. Першу стрічку "Будинок з піску і туману" зняв у 39 років. Фільм був номінований на три "Оскара" та один "Золотий глобус".
- Зробити перший крок у кіно - це як стрибнути в холодну воду. Не можна спочатку спробувати її пальцем, а потім думати, чи купатися. У цю воду треба пірнати з розгону. Інакше не отримаєте задоволення.
Аби стати режисером, треба навчитися писати сценарій. Писати від душі.
Робіть кіно про те, що цікаво вам, - про бабусю, про любов. Якщо знімаєте "ужастік", хай він буде таким, щоб вам самим було страшно це дивитися. Наприклад, екранізуйте нічний кошмар, який побачили малим, лежачи з температурою в ліжку.
Знімав рекламу в Торонто. Жив там у готелі. Зателефонував дружині: "Я не повертаюся додому. Поки що". Чим планую займатися, не сказав. Перші шість днів у мене був страх. Я 20 разів переписав першу сторінку і за цей час устиг себе зненавидіти. Тоді вийшов на вулицю. Пішов до канцелярського магазину й купив величезну дошку, на яку можна вішати картки. Повернувся до готелю, прихилив її до спинки дивана й почав писати на тих картках: "Перша сцена. Він стоїть і дивиться на дерева". Одна картка - одна сцена. Відтоді всі сценарії пишу на картках.
90 - моє магічне число. Кожен із сценаріїв, які я писав, займає 90 карток.
У кожного фільму є структура. У першому акті спочатку представляєш героїв, тоді ставиш проблему - те, навколо чого будується фільм. Другий акт - вирішення цієї проблеми. Наприкінці герой потрапляє у безвихідь. А в третьому акті все благополучно закінчується. Цю структуру не я придумав, а стародавні греки в своїх міфах.
Треба водночас працювати над декількома картинами.
Коли вступав до кіношколи, треба було написати, чого я хочу там навчатися. Батько загинув у автокатастрофі, коли мені було 9 років, тож я вирішив із цього скористатися. Збрехав, що він був радянським режисером, мовляв, не встиг закінчити свою стрічку, тож хочу доробити його справу. Накрапав на листа сльози й надіслав. Досі соромлюся цього вчинку.
80 відсотків роботи режисера - обрати правильних акторів. Для цього треба вміти відчувати характер людини.
При монтажі фільму викидай непотрібний матеріал, навіть якщо він тобі подобається.
Станіслав ГОВОРУХІН, режисер, 74 роки
Після закінчення ВДІКу 1966-го працював на Одеській кіностудії, з 1987 року - на "Мосфільмі". Зняв 11 художніх стрічок, зокрема "Вертикаль", "Ворошиловський стрілок", "Благословіть жінку". Знімався в "Ассі" Сергія Соловйова, "9 роті" Федора Бондарчука. Депутат Державної думи від партії "Єдина Росія". Торік почав працювати над картиною під робочою назвою "Серця чотирьох".
- Що далі, то більше розумію: треба вчитися. Часом усвідомлюю, що молоді режисери знають більше за мене.
Коли читаємо книгу, уявляємо, як виглядають герої, у яких обставинах діють, яка погода за вікном. Це і є поставлений у голові фільм. Його залишається тільки показати на екрані.
Якщо вдалося втілити бодай 50 відсотків із задуманого - це удача. У решті - помилився із вибором акторів на головні ролі, завадила погода, не вистачило грошей.
Я навчався на геолога. Вступив туди, бо жили бідно, а студенти геологічних факультетів носили дуже гарну форму - чорний костюм, біла сорочка, чорний галстук та бархатний квадратний погон із золотим знаком університету. От навчаюся на першому курсі, вже двічі ходив на примірку костюму до ательє, він майже готовий. І тут за наказом Міністерства освіти форму відмінили. Це стало найбільшим розчаруванням у житті.
Після закінчення геологічного факультету йду містом Горьким і бачу, як знімається кіно. Усі щось роблять на знімальному майданчику, і лише одна людина сидить у кріслі. Курить, йому підносять чай. Спитав: "Хто це?" Мені сказали: "Режисер Марк Донський". Подумав тоді: "Оце так професія!". Кинув геологію, пішов на телебачення. А звідти - до ВДІКу.
У режисера має бути першокласний літературний смак, бо в основі кінематографа лежить література. Найкращі фільми зняті за романами, повістями, п'єсами.
Одного разу спитав у студентів ВДІКу: "Хто читав "Темні алеї" Буніна?". Піднялися п'ять чи шість рук на величезну залу.
Важливо відкрити артиста. Якщо йдеться про дівчину, дуже радію, якщо вона не з Москви. На всіх столичних дівицях є наліт "Дому-2".
Індустрія українського кіно в жалюгідному становищі. Стан російської - не кращий. На "Мосфільмі" взагалі жодного фільму не знімається, лише серіали.
Усі російські картини фінансуються державними структурами. І зараз це правильно. Тільки ідіот може подумати, що можна швидко перейти на капіталістичну систему. На це піде 50, а то й 100 років.
Біда всіх режисерів - багатослівність. Я все життя намагаюся зробити картину на 1 год. 20 хв. Поки не виходить. Але я вдосконалююся. Попередня стрічка була на 1 год. 34 хв. Над якою працюю зараз - 1 год.30 хв.
Більше півтори години можна дивитися тільки якісні детективи.
Для мене фільм усіх часів та народів - "Летять журавлі" Михайла Калатозова. Режисер, який стоїть на недосяжній висоті, - Чарлі Чаплін.
Якщо вдалося втілити бодай 50 відсотків із задуманого - це удача. У решті - помилився із вибором акторів на головні ролі, завадила погода, не вистачило грошей
Західних стрічок не дивлюся зовсім. Американські картини, окрім робіт Вуді Аллена, терпіти не можу. Хоча зараз підсів на фільми Педро Альмодовара. Вони зачаровують. Сподобався "Догвілль" Ларса фон Трієра, а почав дивитися другу частину - взагалі нічого не второпав.
Вражений картинами Валерії Гай Германіки "Всі підуть, а я залишусь" та "Дзиґа". Вони огидні та прекрасні водночас. Постійно в думках до них повертаюся.
Торік лише дві російські стрічки виправдали витрати на себе - "Кохання-зітхання-2" та "Кохання у великому місті".
У Росії всі кінофестивалі якось називають: "Золотий Дюк", "Кінотавр", "Вікно в Європу". Може, це моветон? Каннський, Венеційський, Берлінський кінофестивалі назв не мають. Київський також.
Останні роки не ходжу до театру. Нудно. Не можу бачити ці новації - вдягти героїв Островського в кросівки, Гамлета - у бронежилет, а Тартюфа - у форму в'язня.
Едріан БРОУДІ,американський актор, 37 років
Знявся в понад 40 стрічках. 2003-го отримав "Оскар" за роль музиканта Владислава Шпільмана у фільмі Романа Поланського "Піаніст". Невдовзі вийде сіквел фільму "Хижаки-2", де Броуді зіграв головну роль. У першій частині його героя грав Арнольд Шварценеггер.
- Можна знайти в собі дуже багато сил і творчості, якщо уважно споглядати навколишній світ.
Уваги до дрібниць та дисципліні мене навчив Роман Поланський. Аби знятися в "Піаністі", за шість тижнів я схуд на 12 кілограмів. За день міг з'їсти максимум невеличкий шматок вареної курки.
На знімальному майданчику "Піаніста" була будівля радянських часів. Поланський сказав: "Іди залізь он на те вікно, потім вилізь із нього й хапайся за дах. По тобі почнуть стріляти, а ти все одно пересувайся, зачепившись за дах руками, а під кінець - ти маєш впасти. Тепер піди й зроби це". Я запитав: "До мене хтось таке робив?". Роман почухав голову і почав лаятися: "Чому ви, голлівудські актори, такі ніжні?". І 67-річний Поланський заліз на дах, скотився по ньому, повис у вікні, зачепився за дах, почав по ньому повзти, впав на землю, обтрусив із себе пил і сказав: "Бачиш, хтось уже зробив це до тебе".
З початком економічної кризи кількість нових фільмів поменшала, але їх стали робити для якомога ширшої аудиторії. Персонажів роблять універсальними, неглибокими, тому мене все більше вабить незалежне кіно.
Роль, яку мені пропонують, має стати подорожжю, яку захочу пройти. А вже потім дивлюся на те, хто зніматиме й зніматиметься разом зі мною.
Хочеться постійно змінюватися, мати ролі і драматичних, і комедійних персонажів. Це два різних підходи та стилі гри.
Коментарі