"Прийшов додому й відчув себе не пенсіонером, а покійником"

 

Біля столичної станції метро "Лівобережна" на спортивному майданчику минулого тижня сидять троє пенсіонерів. 67-річний Іван ОГОРОДНІК устає з лави, щоб заправити в сірі штани блакитну сорочку.

- Уже сім років не працюю, - каже. - Був на заводі складальником, спеціалістом вищого розряду. На 60-річчя поніс на роботу могорич. Жінка накрутила голубців, запекла курку, зробила бутерброди з червоною ікрою. Колеги понаносили мені сервізів. Я розстроївся - нашо той хлам скуповувати? У мене досі той посуд стоїть у ящиках на балконі. Трохи випили - і давай співати мені "Многії літа". Так причитали, наче проводжали в останню путь. Прийшов додому і відчув себе не пенсіонером, а покійником. Поняв, що на мені поставили хрест. Я нікому не нужен. Діти взрослі, з жінкою спимо в одному ліжку, але між нами вже років із десять, як нічого немає. Я ще ого-го, а її постєль уже не цікавить. Вона цілий день плаче під "Кармеліту", ліпить пельмені, а мене називає старим. Який я старий? На мене ще жінки дивляться. На одну припав. Вона в нас у магазині продає овочі. Круглолиця, огрядна. Я її в коханки взяв би, але шкода бабу виганяти.

- А я ще два роки работав, - каже Олександр ЗАДОРОЖНИЙ, 68 років. - На заслужений отпуск пішов у 62, коли став підводити зір. Діти хотіли з мене няньку-доглядальницю зробити. Онуків на вихідні привозили. Я їх люблю, але вже не в тому віці, щоб їм соплі витирати. Дружина померла два роки тому. Сам собі раду даю. Син навіть гроші пропонував, щоб я з онуком сидів. Каже: "Ти ж тепер пенсіонер, сиди й відпочивай!" Як йому пояснити, що хочу бути затребуваним, а не вдома сидіти. Це коли молодий працюєш тільки, аби гроші платили. Старому хочеться бути корисним.

Коли до мене хтось підсідає й починає говорити про свої артрит, остеохондроз і радикуліт, вдаю, що німий, або йду геть

64-річний Микола РОМАНЮК торік поступив до Університету для пенсіонерів.

- Удома від нудьги лізу на стіну. Коли був молодий, усе думав, щоб до пенсії дожити й відпочити. Мріяв, що не доведеться вранці вставати на роботу. А тепер чогось не спиться. Устаю, коли по радіо гімн грає - о 6.00. Роблю гімнастику. Після 60 перестав звертатися до лікарів. Не люблю розмов про болячки. Коли до мене хтось підсідає й починає говорити про свої артрит, остеохондроз і радикуліт, вдаю, що німий, або йду геть. У мене було чотири дружини. І всіх я пережив. Останню мав на 20 років молодшу. Коли перестав ходити на роботу й приносити гроші, вона пішла до іншого діда, бо в нього пенсія більша. Я почув, що відкрили Університет для пенсіонерів. Ходжу на комп'ютери, країнознавство й англійську мову.

×