Ольга Пашолок зустрічає на автобусній зупинці 9-го кварталу міста Кривий Ріг. Запрошує додому. Говорить російською.
- Я ношуся, як електровіник, устигнете? - розганяє інвалідний візок нерівним тротуаром. Ще трохи - і нам довелося б за нею бігти. Руда балтійська болонка Цезар не відстає від господині. Назустріч прямує огрядна жінка з ротвейлером. Собаки затівають гризню. Ольга Пашолок, як дзиґа, крутнулася перед оскаленими пащами, підхопила наїжаченого Цезаря й помчала далі. Заїжджає в двір старої триповерхової хрущовки. Далі пандусом до веранди. На цьому місці колись був балкон, тепер - ще один вхід до трикімнатної квартири. Ольга залишає візок. Тягнучи праву ногу, боком заходить до кімнати. Плюхається на диван.
- 14 років тому їхала до Росії оформлювати спадщину після смерті батька.І недоїхала. У місті Троїцьк, це в Челябінській області, потрапила під поїзд. Лишилася без ніг. Згадувати не можу, боляче. Це був нещасний випадок.
Втратила обидві ноги: ліву нижче коліна, праву - вище. Їй було 33, і вона сама виховувала доньку й сина. Працювала на комбінаті "Криворіжсталь", підіймала краном металеві зливки. Вчилася на третьому курсі металургійної академії - хотіла стати інженером.
- У лікарні снилося, як бігаю. Прокидаюся, смикаюся, щоб устати, і розумію, що я - безпомічний обрубок тіла. Близька подруга, яка до того без мене жити не могла, прийшла, проридала день наді мною й більше не з'являлася. Коханого вистачило на два тижні, потім зник. Фізичний біль страшний, а тут ще й зрада. Мене пожаліла якась дівчина. Підказала, скільки треба випити таблеток клофеліну, щоб умерти без мук. Думка засіла в голові. Мама приїхала, стала на коліна: "Тільки нічого не зроби із собою".
Хотіла приватизувати квартиру, щоб дітям не прийшлося відбивати її в держави, і піти з життя. Знала, що мама дітей не покине. Пам'ятаю, як страшно кричав 10-річний син, коли мене принесли додому, а донька Женя, їй було 12, обійняла: "Мамочко, ріднесенька, як же ми без тебе?"
Зрозуміла, що треба жити. Викинула всі спогади з пам'яті. Інакше зламалася б. Увесь час питала в Бога, чому це сталося саме зі мною. Я що - гірша за інших? Я ж хороша дівчинка - учусь, працюю, двох дітей тягну. І Бог ніби відповів мені: "Чому ти свої проблеми перекладаєш на мене? Ти жила за своїми законами, не просила в мене захисту, благословення й маєш претензії до мене?" Сказала, щоб робив зі мною, що захоче. І все різко змінилося.
Про мене написали в місцевій газеті. Незнайомі люди почали висилати по одній-дві гривні, сільські бабусі привозили картоплю й буряки. Мені було би соромно після такого зламатися. Не залишили й одногрупники. Оформили вільне відвідування на четвертому курсі, на п'ятий і шостий відходила з усіма. На спинах мене витягали.
На роботі начальник цеху сказав: "Оля, ми тобі місце знайдемо". З цією думкою я закінчувала академію. Сім місяців пролежала в протезному інституті. Якби в правій нозі збереглося коліно, то бігала б, як антилопа, - сміється. Підіймає ногу рукою й кидає. - Вона - мертва, а другою можу на зчеплення в машині тиснути. Я так чекала, що встану й хоча б піду. Перше враження в протезах - тебе замурували в бетон по пояс. Стояти важко - не те, що ходити. Зрозуміла, що до роботи не доберуся. 20 хвилин трамваєм їхати, а там величезний міст через залізничні колії. Сходинки, сніг, ожеледиця, темрява... Бувало, по рівному йду, до дому залишається 5 метрів - і плачу на лавочці, бо пекельні муки.
Протези Ольга вдягає якомога рідше, бо в них тіло швидко втомлюється. Вдома обходиться без них.
- За день натреш криваві рани, а тоді два тижні сидиш удома, доки заживе. Перейшла на коляску, хоч і ходила вже без палочки. У колясці я мобільніша. Гроші на неї турецький посол дав - 1200 доларів. Це найкраща, яка є в Україні, - запорізька. Може, як будуть хороші протези, то й ходитиму. Хороші, ізраїльські, 100 тисяч доларів коштують.
Роботи в нашій країні для інвалідів нема. А натура в мене така: шило в одному місці. Треба щось робити. Дізналася, що є група з плавання для інвалідів. Почала ходити, аби тільки не в чотирьох стінах.
Із дитинства вміла плавати по-жаб'ячому. На тренуваннях розвинула силу рук - тільки завдяки цьому можна плавати. Он у мене гантелі є, - киває на тренажер і круг для талії під стінкою. - Дуже важко було роздягатися в басейні. Перший раз усі витріщалися. Якось прийшла на тренування, а саме "круті" в сауні гуляли. Сиджу на тапчані - виходить якийсь, моргає. Пірнув, за доріжку зачепився й дивиться на мене. Я повільно знімаю один протез, інший - бачили би вираз його обличчя! А тоді сідаю на бортик і думаю: от зараз я тобі покажу. Зараз уже не соромлюся, можу навіть на звичайному пляжі роздягтися.
Тренер якось запитав: "Не хочеш узяти участь у змаганнях?" Перші були обласні, у Дніпропетровську. Судді вже порозходилися, а я ще допливала свої 50 метрів. І от після цього захотілося стати на одному щаблі зі здоровими. Он дев'ять золотих медалей тільки по Україні, - показує на меблеву стінку, де крім медалей усе заставлене кубками. - Серед інвалідів я всіх перемогла, зараз плаваю зі здоровими. Система суші мене викинула, система води прийняла. У воді мої мізки працюють так, ніби я здорова. Повертається мій гумор, завзятість. Плавання - це такий кайф для мене! Це все!
Ольга позаторік пропливла 6,5 км протокою Босфор, торік у Чорному морі здолала 12 км, у червні цього року - 15 км за 3 год. 25 хв. Запорізьким водосховищем. Готується перетнути 30 км Ла-Маншу.
Спортсмен із Дніпродзержинська Ігор Кравченко організував марафонський рух в Україні. У ньому беруть участь здорові професійні плавці. Ольга Пашолок вирішила спробувати й собі.
- Марафон - це не нудний басейн, де ганяєш від стінки до стінки. А відкрита вода. Мене марафонці сприйняли одразу: "Перші 10 хвилин ми пам'ятаємо, що в тебе нема ніг, а потім забуваємо". У Ла-Манші дуже холодна вода, не вище 15 градусів, тому на тренуваннях поступово знижуємо температуру. Ноги в мене мерзнуть швидше, ніж у всіх, бо вони практично нерухомі. Але переключаю мізки й думаю про щось інше. Поки що це допомагає.
Щодня Ольга Пашолок займається в тренажерній залі й півтори години проводить у басейні, до якого 15 хв. їхати у візку. 40 хв. молиться й слухає аудіо-Біблію. Їсти готує собі сама.
- У мене спортивний режим: то вуглеводна дієта, то білкова, то голодування по системі Голтіса (український екстремальний мандрівник. - "Країна"). Уся пенсія, а це 1000 гривень, іде на харчування. Я не їм ковбаси, майонезу, солодощів. Більше овочів, фруктів, вітамінів, соків. Ще якісь копійки заробляю, коли клею конверти.
Серед інвалідів я всіх перемогла, зараз плаваю зі здоровими. У воді мої мізки працюють так, ніби я здорова
Щоб сфотографуватися в нарядному одязі, господиня знімає з себе протези. Натягує на них білі босоніжки. Штани надягає спершу на протези, а вже потім усю конструкцію закріплює в себе на кульшах.
До кімнати забігає 4-річна Даша, онука Ольги Василівни. Цілує бабусю в щічку.
- Живу з родиною доньки Жені. Син Сергій мешкає окремо. Мама з татом ще сплять? - питає в дівчинки. - Звичайно, мрію про надійне плече поруч, хочу кохати, але не зациклююся на цьому. Плавання забрало весь мій час.
Не скажу, що не хотіла би знову ніг, але Бог повів мене такими шляхами, і життя стало тільки цікавішим. Якщо набереться група дітей-інвалідів, навчатиму їх плавати. Якщо ні, продовжу спортивну кар'єру. Хочу спробувати себе на Олімпіаді. Є шанс потрапити до трійки найкращих.
"Раджу думати про концерт Мадонни"
Ігор Кравченко, 51 рік, наставник Ольги Пашолок:
- З Олею познайомилися 2006 року на марафонському запливі в Харкові. На чемпіонаті в Дніпропетровську серед 20 плавців було троє інвалідів, але лише Оля подолала дистанцію без зупинки. Вода була досить холодною, 20 градусів. Не всі здорові люди змогли це зробити. Думаю, вона вже готова пропливти 35 кілометри. Шукаємо де це можна зробити.
Оля сама собі обирає програму тренувань. Оскільки живемо в різних містах, доводиться "тренуватися" по телефону. Даю поради як можна вдосконалити техніку, налаштовую психологічно. Зустрічаємося лише під час запливів. Налаштовую її на медитацію, раджу думати про щось приємне. Наприклад, про концерт Мадонни або улюблений фільм. Коли пливемо разом, то відчуваю те саме, що й Оля. Це допомагає підібрати слова підтримки. Разом уже подолали п'ять довгих дистанцій.
Пливе вона спокійно, не хвилюється. Уміє вибрати правильний темп, який допомагає зігрітися. Її середня швидкість - 2 кілометри за годину. У мене десь 3,5, у професійних плавців - 5.
Оля дуже азартна. Коли інші дізнаються про її успіхи, починають сприймати свої проблеми по-іншому, вона вселяє в них надію.
Ірина ЧАЙКА
1 
1
Коментарі