- Польський театр - активний, сучасний і творчо зухвалий. Хоча там теж є дуже консервативні сцени, порослі мохом і грибами, - каже художній керівник столичного Молодого театру Станіслав Мойсеєв. Він очолив театральний фестиваль "Дім Химер", який пройшов Києві 3-11 вересня. Польський блок програми готували заздалегідь, на честь головування Польщі в Євросоюзі. Його мали представити на ГОГОЛЬFEST, який цього року не відбувся
Понеділок, 13.42
- Театральна імпровізація нагадує джазовий колектив. Є музиканти, які прекрасно грають на контрабасі чи трубах сольно. Коли зустрічаються, знаходять спільну тему, проблему, енергію. Актор може зробити яскравий рух або жест. Його треба підхопити, дотягнути до кульмінації, - каже польський режисер Януш Опринський. Веде майстер-клас із театральної імпровізації на камерній сцені Молодого театру. 25 акторів розсілися в глядацькому залі, п'ють чай із термосів.
- Імпровізація - це спосіб пізнати себе. Вона дозволяє звільнитися від завчених і вичерпаних театральних жестів. Вміння наслідувати - це перший принцип акторської майстерності, але життя завжди багатше. Деякі делікатні мікрожести взагалі не можна повторити. В імпровізації має бути бажання подолати закони фізики, повністю піддатися карнавальному відчуттю світу.
Режисер дає завдання - показати труп. Перші на сцену виходять шестеро акторів київського театру "ДАХ". Сідають на стільці. Сцена нагадує сімейну фотографію. Кілька хвилин сидять без руху. У залі повна тиша, чути, як під присутніми рипить дермантин на сидіннях.
Кров бризкає на стіл і підлогу. Грає весела електронна музика. Китаянка танцює. Так триває декілька хвилин
- Це дуже добре, що вони роблять таку паузу, - коментує Опринський. - Тиша - це геніально. Дуже ефективно у важливий момент затримати сцену. Така пауза може тривати 10, 20, 30 секунд. Коли так минає хвилина, глядач починає непокоїтися. А якщо ми будемо відважні, то продовжимо цю паузу, доки глядачу не стане нестерпно. Позмагаємося з ним на грані витримки.
На сцені починають ледь помітно рухатися. По обидва боки від актора в чорному сидять дві актриси, третя - на руках. Він цілує кожну по черзі в губи. Потім починає вити, як сирена. Хтось лягає на підлогу, інша актриса заводить українське народне голосіння.
- Дякую, - перериває імпровізацію режисер. - Це була прекрасна ідея зі співом. Може, ми й не зрозуміли нічого, але змогли відчути атмосферу. А це збіса важливо.
- Ми вирішили показати мертву людину ззовні й усередині. Його очі в цей час залишаються відкриті, - пояснює актор "ДАХу" Дмитро Ярошенко. - Ще поставили собі обмеження в русі. От і все, що ми узгодили попередньо. Не домовлялися, що хтось буде співати або кричати.
Поляк каже, що до імпровізації треба вдаватися обережно.
- Свій театр я не намагаюся будувати коштом психічного здоров'я актора. Багато режисерів на тому жирують. Дехто використовує парапсихологічні методи. Режисер може довести актрису до шаленства. Ефект вражає, але це вже не театр, а психушка. Деяких акторів так і не змогли вивести з такого стану. Вони мусять говорити: "Спокійно, мені треба зберегти себе". Акторські заняття - небезпечні. За перебування у двох світах доводиться платити . Найчастіше із цього виходять за допомогою горілки. Розумію це й уже 25 років не п'ю.
20.27. На головній сцені Молодого театру показують виставу "Турандот". Її до Києва привезли з Любліна театральні групи neTTheatre і Grupa Coincidentia. Спектакль поставили на основі опери Джакомо Пуччіні. За сюжетом китайська принцеса Турандот прирікає на смерть своїх наречених, які не можуть розгадати її загадок.
- Китайські овочі, - лунає з динаміків.
На столі лежать капуста, кабачок, грейпфрут, помідор. Високий трансвестит за допомогою шприца наколює овочі червоною фарбою. Йому допомагає китаянка. Вона встромлює в овочі ґудзики-очі, вирізає їм роти, щоб були схожі на людські обличчя. З глибокої миски дістають тертку. Трансвестит натирає заповнений червоним кабачок. "Кров" із овоча бризкає на стіл і підлогу. Грає весела електронна музика. Китаянка танцює. Так триває декілька хвилин.
- Нудно? Наберіть у Google "тортури в Китаї", - каже голос із динаміків.
Середа, 19.01
- "Хор жінок" хотіла показати на Євро-2012, бо стадіон - це єдине місце, яке нагадує античний театр. Але організаторам ідея не сподобалася. Хочуть дурниць у стилі комерційного телебачення, - каже 29-річна режисерка вистави "Хор жінок" Марта Гурницька. - Традиція хорового театру походить із античної Греції. Там на сцену виходили самі чоловіки. Такий хор коментував події або казав слова Бога. Створила сучасну форму хорового театру, який складається тільки з жінок. Хор є головним героєм, працює голосом і тілом. Він рухається сценою — лягає на підлогу, стає трикутником, ходить.
Лібрето - це колаж із фрагментів казок, популярних пісень, античних драм, кулінарних рецептів, як от ромової бабки. Текст показує стереотипи про жінку в польській культурі, рекламі, побуті. Найважливіший у виставі ритм. Даємо мову так швидко, що наприкінці її випльовуємо, вивертаємо. Підкладаю під мову бомбу - голос. Він має революційну силу. Мова й голос - це знаряддя насильства. Світла не використовую. У традиційному театрі через нього маніпулюють почуттями глядачів. Нам вистачає рівномірно освітленого простору.
Чоловіки, які приходять на "Хор жінок", багато сміються. Він їх дуже тішить. В Україні один вибіг під час вистави дуже знервований. Мабуть, не зміг витримати 25 жінок на одній сцені.
Жодних коштів на виставу не було, бракувало приміщення. Боялася звертатися до інших театрів, бо прийняти до себе трупу з 25 жінок ніхто не наважиться. Нам надав залу з прекрасною акустикою театральний інститут у Варшаві. Хористок підібрала на кастингу. Працюють вони безкоштовно. Репетиції проводимо по вихідних. Серед хористок є професійні актриси, співачки, пенсіонерки, працівниці банків, студентки. На виставу одягають власне вбрання нейтральних кольорів - біле, чорне, сіре. Воно характеризує їх самих, якими вони є в житті. Хористки залишаються собою, а не натягують маску когось іншого.
Субота, 15.10
Театральний критик Пьотр Грущинський читає лекцію "Табу свободи. Театр у Польщі після 1989-го":
- У польському театрі важливу роль зіграла романтична епоха. Мистецтво було місцем, де нація могла разом пережити неволю. Митець ніс відповідальність за своїх глядачів. Він ніколи не був просто людиною, яка могла собі щось творити.
За часів комуністичного режиму польський театр почувався досить добре. Після Другої світової це було місце, де найвільніше можна було висловлювати думки. Театр мав привілей свободи, бо соціалістична влада показувала Польщу вільною й багатою європейською країною. Театральні трупи подорожували, були візитівкою країни. Думаю, що держава недооцінювала впливу театру. Польща - це країна, де люди традиційно зустрічаються у двох місцях - костелі й театрі. Там звернення до аудиторії набуває великої сили. Значно більшої, ніж у кіно, перед телевізором чи за книжкою. Бо спільну енергію зі слів може творити лише група.
Політичний перелом 1989-го не можна назвати корисним для польського театру. Багато часу пішло на пошуки нової дороги. Польща уже не боялася втратити свободу. Театр не мав, що сказати. Із нього почали масово йти глядачі. Молодь припинила ходити на вистави, бо не знаходила там жодної корисної ідеї чи відповіді на запитання.
На початку 1990-х відбулася повна комерціалізація театру - на сцені одні дурості, дешеві кабаре. Покоління, яке боролося за державу з вільним ринком, було вражене, що цей ринок став найбільшою загрозою для високої культури. Це була поразка. Після 2000-го молоді режисери, які виросли за капіталізму, мають нормальний спротив до нього. Віднаходять свіжі теми. Сьогодні польський театр у Європі поважають за акторів, кількість прем'єр і те, що він не зациклюється на постановках класичної драматургії.
3 
1
Коментарі